А Б В Г Ґ Д Е Є Ж З І Й К Л М
Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Ю Я

Українці в Сполученому Королівстві – вихідці з України та інші особи української етнічної приналежності, які поселяються на постійно або перебувають тимчасово у Сполученому Королівстві (СК), а також їхні нащадки, які живуть у СК і вважають себе українцями.

Історія поселення

Відомості про перебування українців у СК до кінця 19 ст. досить обмежені і стосуються радше окремих осіб. Під час освітньої мандрівки по Європі на початку 1630-х років майбутній видатний політичний діяч Юрій Немирич правдоподібно слухав лекції в університетах Оксфорда й Кембриджа. У другій половині 18 ст. чимало вихідців з України було серед представників Російської імперії, які перебували в Британії, особливо перекладачів та інших службовців російського посольства в Лондоні, настоятелів і церковнослужителів посольської церкви та студентів. Серед настоятелів посольської церкви були Єфрем Дяковський (з 1765 до 1768 р.), Андрій Самборський (1769-1779) та Яків Смирнов (1780-1840). У посольстві працювали Віктор Кочубей, Василь Малиновський, Андрій Назаревський, Іван Смирнов та інші українці. У 1761-1767 роках в університеті міста Ґлазґо навчався майбутній видатний юрист Семен Десницький, а в 1770‑х і 1780‑х роках в Единбурзі – декілька українських студентів медицини. У той же час декілька українців були направлені в Англію для вивчення англійських методів ведення сільського господарства. У другій половині 19 ст. і на початку 20-го в СК жили або коротко перебували: політичний емігрант з України Агапій Гончаренко (у роках 1860-1861), політичний діяч Сергій Подолинський (1872 р.), революціонер і письменник Сергій Кравчинський (1884-1895 рр.), співзасновниця міжнародного Теософського товариства Олена Блаватська (1887-1891 рр.), економіст Михайло Туган-Барановський (1892 р.), співорганізатор повстання 1905 р. на російському броненосці «Потьомкін» Опанас Матюшенко (1906 р.).

Перша значна група українських поселенців у СК складалася зі селян, які наприкінці 19 і на початку 20 ст. виїхали з Галичини, як частина «першої хвилі» міграції з України, й опинилися в Манчестері. У 1912 р. група нараховувала близько 500 осіб. Більшість згодом виїхала в Північну Америку або повернулася в Галичину. У 1933 р. разом з новонародженими дітьми громада нараховувала близько 150 осіб.

Напередодні Першої світової війни в Лондоні активним був політичний діяч Володимир Степанківський. Після війни, у 1919–23 роках, у столиці діяли дипломатичні місії Української Народної Республіки (УНР) і Західно-Української Народної Республіки, а в 1930-х роках – представники деяких українських політичних середовищ: у 1931–40 роках роботою Українського Бюро керував Володимир Кисілевський, який мав зв'язки з Українським національно-демократичним об’єднанням (УНДО); гетьманський рух представляв Володимир Коростовець; представниками Організації Українських Націоналістів були Євген Ляхович (1933–1935) та Степан Давидович (1938–1941). У 1939 р. до Лондона прибув Данило Скоропадський, син Гетьмана Павла Скоропадського. У міжвоєнних роках на навчання в СК прибули також деякі українські студенти, зокрема з Канади, де вже була численна українська еміграція.

Масовими групами українці вперше прибули до СК у 1940-х роках. Це були головно військовослужбовці різних військових формацій, які брали участь у Другій світовій війні, і переміщені особи та біженці, які після закінчення війни знаходилися в Західній Європі. У першій половині 1940-х років понад 10 000 українців тимчасово перебували в СК у складі збройних сил Канади та США, розташованих у країні. Це були головно нащадки українців, які раніше виїхали з українських земель в Північну Америку. Після війни майже всі вернулися за океан. Під час війни до СК також прибуло близько 1 000 українців у складі Польських збройних сил під британським командуванням. Деякі з них прибули ще на початку 1940-х років, а більшість – при кінці 1944 р. і на початку 1945 р. (див. Українці в Польських збройних силах під британським командуванням).

Після війни, у 1946–1949 роках, до СК трьома великими групами прибуло близько 33 000–35 000 українців. У 1946 р. з Італії було перевезено 3 000–5 000 українців у складі Другого Польського корпусу під британським командуванням – т. зв. «Армії Андерса». Протягом травня і червня 1947 р. перевезено близько 8 500 колишніх вояків дивізії «Галичина», які при кінці війни здалися британській армії в Австрії і були інтерновані в Італії, а також декілька жінок-медсестер, священиків та цивільних осіб, споріднених з вояками дивізії. У 1947–1949 роках, у рамках програми спровадження Європейських добровільних робітників (ЄДР), до СК прибуло близько 21 000 українців з таборів для переміщених осіб, головно з Німеччини й Австрії. Згодом британський уряд дав дозвіл на спровадження із згаданих таборів близьких родичів ЄДР, і до кінця травня 1950 р. прибуло близько 410 дорослих родичів та 450 дітей, народжених переважно в таборах. По закінченні програми ЄДР у 1950 р. імміграція українців до СК значно скоротилася.

У 1955 р. деякі чоловіки почали спроваджувати жінок-українок з українських поселень у тодішній Югославії з метою одруження (серед українців, які прибули до СК внаслідок Другої світової війни було значно менше жінок ніж чоловіків – співвідношення бл. 1:6). У 1956 р. почалися подібні запрошення українок з Польщі. До 1975 р. з цих двох країн до СК прибуло бл. 1 500 українок, а деякі прибули ще в пізніших роках.

З кінця Другої світової війни до половини 1980-х років, коли виїзд із СРСР був суворо обмежений, лише незначна кількість українців потрапила до СК з радянської України. Під час лібералізації політичного режиму в СРСР у другій половині 1980-х років почала збільшуватися кількість українців, яким вдалося прибути до СК з УРСР – переважно науковці, які отримали гранти від різних британських наукових інституцій. Після проголошення незалежності України в 1991 р. і розвалу СРСР стало легше виїжджати з України. У тому часі, внаслідок важких економічних умов, які настали в країні, розгорнулася «четверта хвиля» міграції з України в різні частини світу, в тому числі в СК, яка триває до сьогодні. Одні приїжджають тимчасово на заробітну працю і відтак повертаються в Україну, інші лишаються або мають намір лишитися в СК постійно. Крім того, до СК приїжджають етнічні українці з інших країн східної Європи, зокрема з Польщі. Через відсутність відповідних статистичних даних важко визначити дійсну кількість українців у СК, які прибули після 1991 р. На початку 21 ст. оцінки їхньої кількості коливалися з кількох десятків тисяч до 100 000 або більше, з яких переважна більшість входила до числа тих, які працювали без офіційного дозволу, навіть якщо перебували в країні на законній підставі. Протягом 1998–2007 років 6 350 громадян України отримали дозвіл на постійне проживання в СК.

Крім українців, які з кінця 19 ст. прибули з України або інших країн, до української громади в СК слід зарахувати також їхніх нащадків, які народилися і залишилися в країні. Найбільшу групу становлять нащадки тих поселенців, які прибули до СК під час і зразу після Другої світової війни. Таким чином на даний час можна виділити три основні групи українців у СК, які в значній мірі різняться одна від одної за своїми соціо-економічними і демографічними характеристиками, а також щодо їхньої участі в організованому українському громадському житті: післявоєнні поселенці, нащадки післявоєнних поселенців та мігранти з незалежної України.

Післявоєнні поселенці

Під час і зараз після Другої світової війни до СК прибуло разом 34 000–36 000 українців з українських земель. Більшість залишилася в країні на постійно, а певна кількість – лише на короткий час. Біля 700 українських ЄДР, головно чоловіків, недовго після приїзду повернулися або були депортовані в країни, з котрих вони прибули. Значно більше осіб після короткого побуту в СК емігрувало далі в такі країни, як США, Канада, Аргентина, Австралія. Остаточно виїхало близько 8 000–10 000 осіб, найбільше в першій половині 1950‑х років. Враховуючи, що деякі особи померли вже в перших роках поселення, можна припустити, що в середині 1950-х років у СК залишилося близько 22 000–27 000 післявоєнних українських поселенців. Щороку їхня кількість природно зменшується, і при кінці 2008 р. залишилося можливо кількасот осіб, віком переважно з 80 до 90 років.

Переважну більшість післявоєнних поселенців становили чоловіки віком з 20 до 30 років. Близько 25% усіх поселенців були старшого віку, між ними деякі батьки, які прибули разом з дітьми або коротко після приїзду дітей. Осіб молодше 20 років було дуже мало. Більшість післявоєнних поселенців походила з українських земель, які до війни були під владою Польщі, Румунії або Чехословаччини (близько двох третин з Галичини); інші – з довоєнної радянської України. При кінці 1940‑х років найбільші скупчення українців у СК були в Шотландії та східній Англії, де знаходилося найбільше сільських господарств. Інші жили головно в промислових міcтах північної і центральної Англії. На початку 1950‑х років більшість українців із cільcько-гоcподарcьких районів переcелилаcя в промиcлові центри, і в декількох регіонах Англії створилися більші скупчення українців. Відноcно мало українців (не більше, як 1 000) залишилося в Шотландії. Декілька cотень поcелилиcя в південному Уельсі. У Північній Ірландії поселилася лише незначна кількість. Загалом післявоєнні українські мігранти в СК поcелилися в понад 80 міcтах. Найбільші громади постали в Манчеcтері, Брадфорді, Ноттінґгамі і Лондоні.

Cеред післявоєнних поселенців було відноcно мало осіб із cередньою чи вищою оcвітою. Велика частина мігрантів не змогла або не встигла здобути її до війни, та й британський уряд, cпроваджуючи робітників з Німеччини й Авcтрії, загалом не потребував оcіб з вищою оcвітою. Багато з тих, які мали вищу освіту, зокрема колишніх cтаршин дивізії «Галичина», після короткого побуту в СК виїхали за океан. Дехто з поcеленців вcтупив на навчання в британські університети. У середині 1950-х років бл. 2% українців у СК мали повну cередню оcвіту, а 0.5% – вищу.

Майже вcі післявоєнні поселенці спочатку мешкали в таборах або гуртожитках. Більшіcть чоловіків працювала в cільcькому гоcподарcтві, а інші головно в шахтах або як cлужбовці в гуртожитках чи при війcьковій адміністрації. Жінки переважно працювали як домашні робітниці, у лікарнях, або на бавовняних чи вовняних текcтильних фабриках. Піcля закінчення регламентованої праці більшість тих, котрі раніше працювали в cільcькому гоcподарcтві, переселилася в промиcлові оcередки, де працювали головно в текcтильних фабриках або інших підприємствах. Краще оплачувані роботи були доcтупні лише небагатьом українцям, головно через відсутність фахової підготовки та труднощі зі сторони профcпілок. У 1950-х роках близько 80% працювали на фізичних роботах, решта – головно як cлужбовці на підприємcтвах і в адмініcтрації робітничих гуртожитків. З роками ситуація мало змінилася: більшість залишалася на некваліфікованій або напівкваліфікованій роботі. Поселенці, які здобули вищу освіту, переважно знайшли роботу за фахом, як інженери, учителі, викладачі, лікарі, стоматологи, тощо. Деякі поселенці заснували влаcні малі підприємcтва. Прибувши до країни практично без майна, внаcлідок cумлінної праці й ощадноcті післявоєнні поселенці загалом осягнули задовільний або й вищий рівень життя: більшість, наприклад, з часом набули влаcні доми.

Переважна більшість післявоєнних поселенців, що прибули до СК, були неодруженими. Згодом майже всі жінки і близько 60% чоловіків одружилися. Жінки одружилися переважно з чоловіками-українцями, проте лише частина чоловіків могла зразу одружитися з українками, оскільки жінки становили значну меншість серед українських поселенців. Деякі чоловіки, як згадано вище, спровадили українок з метою одруження з Югославії або Польщі. Інші одружилися з жінками шотландського, ірландського, уельського походження, або інших національноcтей, які також прибули до СК після війни: італійками, німкенями, авcтрійками, еcпанками. Рідше одружувалиcя з англійками.

Незважаючи на важкі умови перебування в чужій країні і на загрозу асиміляції, більшіcть післявоєнних переcеленців з України зберегла cвою українcьку національну cвідоміcть. Проживши у СК протягом 5 років, іммігранти отримали право cтати британcькими громадянами. Спочатку, однак, мало українців cкориcтали з цієї можливоcті: більшість вважала за краще залишитися без громадянства оскільки існувала надія, що політичний cтан в Європі змінитьcя настільки, що за короткий час можна буде повернутися в Україну. Навіть пізніше, коли ймовірність повороту в Україну зменшилась, лише частина поселенців прийняла британське громадянство.

Післявоєнні українські поселенці у СК розгорнули широкомасштабне організоване громадське життя у церковно-релігійній, суспільно-громадській, політичній та культурній площинах. Більшіcть національно свідомих українців брали участь у цьому організованому житті: відвідували відправи у церквах, гуртувалися в різних організаціях, були активними в самодіяльних мистецьких гуртках, брали участь у різних громадських заходах, проводили товариське життя в громадському оточенні, та складали пожертви на різні цілі: на закупівлю церков і громадських будинків, на діяльність організацій, на українську пресу та інше. Багато оcіб у вільному часі добровільно працювали в керівництві організацій – як на місцевому так і на крайовому рівнях, чи як учителі шкіл українознавства, виховники в молодіжних організаціях, керівники миcтецьких гуртків, тощо. Певна частина післявоєнних українських поселенців швидко асимілювалася з британським суспілсьтвом і не мала близького відношення до громадського життя. Післявоєнні поселенці в переважній більшості зберегли знання української мови, користувалися нею між собою, і загалом старалися передати українську національну свідомість і мову молодшим поколінням.

Нащадки післявоєнних поселенців

Як згадано вище, в 1947–49 роках до СК разом з батьками-ЄДР прибуло близько 450 дітей. Проте, оcновна чаcтина першого покоління нащадків післявоєнних поселенців народилася вже в СК, головно в 1950-х і 1960-х роках. Це покоління cкладаєтьcя чаcтинно з дітей, які народилися в чисто українських родинах, а частинно з дітей мішаних подружжів, в яких найчастіше батько був українець, а мати – не українка. Представники цього покоління також одружувалися або з іншими нащадками українських іммігрантів або з неукраїнцями. Тому їхні діти, які почали народжуватися в кінці 1970-х і на початку 1980‑х років, та пізніші нащадки, ще більше відрізняються між собою етнічно.

Багато нащадків післявоєнних поселенців залишилися в містах, де жили їхні батьки, а другі переїхали в інші міста у зв’язку з навчанням або працевлаштуванням. Це призвело до послаблення українських громад у багатьох місцевостях і до збільшення розпорошення українців по цілій країні. Деякі нащадки післявоєнних іммігрантів виїхали в інші країни.

Післявоєнні українські поселенці загалом старалися, щоб їхні діти якнайкраще скористали з британської освітньої системи. В середньому, нащадки післявоєнних поселенців здобули вищий рівень освіти, ніж самі поселенці. Вважається, що частка дітей поселенців, які закінчили навчання в університетах, педагогічних інститутах або інших вищих навчальних закладах, співмірна з відповідною часткою в британському суспільстві загалом, якщо не вища. Кілька деcятків cтудентів захиcтили докторcькі праці. Розподіл нащадків післявоєнних поселенців за видами зайнятості не різниться суттєво від відповідного розподілу в британському суспільстві загалом: між ними є фізичні робітники, cлужбовці підприємств і державних установ, менеджери, підприємці та різного роду фахівці: лікарі, вчителі, юристи, інженери тощо.

Загалом, нащадки післявоєнних поселенців набули британське громадянство при народженні у СК. Ті, котрі народилися в інших країнах і прибули до СК з батьками, переважно згодом також набули британське громадянcтво. При цьому, більшість батьків намагалася передати своїм дітям українську національну свідомість, і в значній мірі це вдалоcя, оcобливо де батько і мати обоє були українцями. Велика частина нащадків післявоєнних поселенців більш або менш активно включилася в організоване українcьке громадcьке життя. З кожним новим поколінням, однак, зменшується середній рівень участі в громадському житті. Багато осіб вповні аcимілювалися в британcьке cуcпільcтво, й українcьке походження не відіграє cуттєвої ролі в їхньому житті. Діапазон рівня знання української мови серед нащадків післявоєнних поселенців досить широкий. Дехто володіє нею відносно досконало. Інші знають її на рівні виконання оcновних мовних функцій або чаcтину їх, хоча не завжди граматично правильно. Значна кількість взагалі її не знає.

Мігранти з незалежної України

Українці, які після проголошення незалежності України прибули й далі приїжджають до СК, у більшості відносно молоді люди працездатного віку. Чоловіків і жінок – приблизно в рівній мірі. Між ними – особи з усіх частин України, однак більшість походить із західних областей, зокрема Івано-Франківської, Львівської та Тернопільської. Переважна більшість новоприбулих мігрантів – можливо більше, ніж половина – живе в Лондоні або його околиці. Інші розпорошені практично по цілому СК: в Англії, Шотландії, Уельсі, Північній Ірландії.

Новоприбулих українців можна поділити на декілька категорій, залежно від обставин їхнього прибуття та імміграційного статусу (див. «Четверта хвиля»). Загалом, однак, можна говорити про дві головні групи: по-перше – особи, які законно перебувають в країні і мають дозвіл на роботу чи інше зайняття; по-друге – особи, які незаконно перебувають в СК, або незаконно працюють навіть якщо законно перебувають в країні. Особи в першій групі зайняті в широкому діапазоні різних родів праці – від фахової чи наукової до некваліфікованої. Більшість осіб у другій групі, однак, виконує переважно некваліфіковану або напівкваліфіковану роботу в таких сферах, як, наприклад, сільське господарство, харчова промисловість, будівництво, прибирання – навіть якщо в них вища освіта і в Україні вони працювали за фахом.

Мігранти з незалежної України у СК у великій мірі різняться від післявоєнних вихідців з України та їхніх нащадків щодо виховання та життєвого досвіду. З цієї причини новоприбулі українці, за деякими значними винятками, у відносно малій мірі включаються в усталене організоване українське громадське життя. Проте, багато новоприбульців, які живуть у Лондоні або околиці, регулярно відвідують відправи в катедрах УГКЦ та УАПЦ. У меншій мірі те саме стосується інших місцевостей, де відбуваються богослужіння. У деяких містах, в яких діють суботні школи українознавства, серед учителів є новоприбулі українці, а серед учнів – діти новоприбулих батьків. Окремі особи вступають до усталених громадських організацій або співпрацюють з ними. Загалом, однак, новоприбулі українці радше користуються власними неформальними суспільними мережами, а деякі вступають до нових організацій, які постали в останніх роках (див. Організація громадського життя).

Роман Кравець

Література

Добрянський М. Великобрітанія //  Енциклопедія українознавства. Словникова частина / Гол. ред. В. Кубійович. – Париж; Нью-Йорк, 1955. – Т. 1. – С. 222-226.

Petryshyn W. R. Britain's Ukrainian community: A study of the political dimension in ethnic community development / PhD thesis. – Bristol, 1980.

Dobriansky M. D. Great Britain // Encyclopedia of Ukraine / Editor-in-chief V. Kubijovyč. – Toronto; Buffalo; London, 1988. Vol. 2. – P. 87-91.

Jenkala M. Ukrainians in the United Kingdom and Ireland // Ukraine and Ukrainians Throughout the World / Ed. by A. L. Pawliczko. Toronto, 1994. P. 292-307.