А Б В Г Ґ Д Е Є Ж З І Й К Л М
Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Ю Я

Колишні вояки дивізії «Галичина» – бл. 8 500 українців, які під час Другої світової війни належали до дивізії «Галичина» (див. нижче) у складі німецьких збройних сил, і яких після Другої світової війни перевезено до Сполученого Королівства.

Колишні вояки Дивізії «Галичина» в таборі військовополонених біля Локербі, Шотландія. 1948 р.

Колишні вояки Дивізії «Галичина» в таборі військовополонених біля Локербі,
Шотландія. 1948 р.

У травні 1945 р., коли війна в Європі закінчилася капітуляцією Німеччини, дивізія знаходилася в Австрії. Відступаючи на Захід, щоб не попасти в руки наступаючих частин Червоної армії, бл. 10 000 вояків дивізії здалися британській армії і були тимчасово інтерновані в районі м. Шпітталь. Радянська влада твердила, що українці в дивізії були радянськими громадянами і вимагали їхньої репатріації до СРСР на підставі домовленостей Ялтинської конференції (лютий 1945). Проте британський уряд уважав, що даній угоді підлягали лише ті особи, що були радянськими громадянами до вересня 1939 р., і тому переважна більшість вояків дивізії «Галичина», як громадяни довоєнної Польщі, не підпадали під дію угоди. Лише незначній частині – вихідцям із довоєнного СРСР – справді загрожувала репатріація, однак британський уряд так і не наважився вжити стосовно них силу.

У травні і на початку червня 1945 р., британці перевезли дивізію до Італії і поселили її в таборі біля м. Белларії на східному побережжі країни. Внаслідок агітаційних заходів радянської репатріаційної комісії, бл. 1 000 дивізійників добровільно зголосилися на виїзд до СРСР. У жовтні 1945 р. дивізію перевезено до табору біля м. Ріміні неподалік Белларії.

Вже з кінця 1945 р. британський уряд шукав вирішення питання дальшої долі дивізії. Справа набрала актуальності після підписання 10 лютого 1947 р. в Парижі мирного договору між державами-переможницями та Італією, який мав набрати чинність 15 вересня того ж року. Британське Міністерство військових справ не хотіло, щоб дивізія залишилася в Італії після виведення британських військ, побоюючись, що Італія могла б піддатися тиску з боку СРСР щодо примусової репатріації українців. 1 квітня 1947 р. британський Кабінет міністрів прийняв рішення про перевезення дивізії до Сполученого Королівства. У таборах в Італії дивізійники мали статус «ворожих осіб, що здалися в полон» (surrendered enemy personnel), а при перевезенні до Сполученого Королівства їм надано статус військовополонених (prisoners of war).

Протягом травня і червня 1947 р. кораблями з Венеції перевезено 8 570 українців. Крім дивізійників, між ними було 17 жінок-медсестер, кілька священиків, та мала група цивільних осіб, споріднених з дивізійниками. Новоприбулих українців розміщено переважно в таборах військовополонених, головно у східній Англії та південній Шотландії. Більшість залучено до роботи в сільському господарстві, де українці здобули репутацію добрих робітників.

Перевезення дивізійників до Сполученого Королівства не розглядалося британським урядом, як остаточне вирішення питання, а лише як вимушений і тимчасовий захід, і в уряді продовжувалися дискусії щодо їхньої дальшої долі. Міністерство внутрішніх справ зокрема шукало шляхів для того, щоб їх видалити з країни. Розглядалася можливість виїзду частини дивізійників до Канади, США або Аргентини, однак у той час це виявилося нереальним. У листопаді 1947 р. Міністерство сільського господарства почало розглядати можливість залучення дивізійників до контингенту Європейських добровільних робітників (ЄДР), яких міністерство спроваджувало з таборів для переміщених осіб у Німеччині та Австрії. Спочатку міністерство готувалося прийняти на роботу лише 4 700 осіб. Інших, включно з хворими та інвалідами, пропонувалося відіслати до Британської окупаційної зони Німеччини, що викликало протести з боку Союзу Українців у Великій Британії (СУБ) та деяких британських допомогових установ. Вкінці, внаслідок збільшення потреби в робітниках, вирішено майже всіх дивізійників звільнити із статусу військовополонених і прийняти на роботу на умовах ЄДР, що сталося протягом серпня–жовтня 1948 р.

У другій половині грудня 1948 р. прийнято рішення про вивезення 30 грудня бл. 300 дивізійників до Німеччини. На заклик проводів СУБ та українських церков, 28 грудня відбувся загальний страйк українських ЄДР проти цього рішення. 30 грудня Міністерство внутрішніх справ заявило, що наступного дня будуть вивезені лише 45 осіб, які добровільно зголосилися на виїзд, головно з родинних причин, та 36 осіб, які, як полонені, «виказалися незадовільною поведінкою». Таким чином бл. 8 000 колишніх вояків дивізії «Галичина» одержали право залишитися у Сполученому Королівстві на умовах ЄДР. З цього числа деякі згодом виїхали за океан.

Дивізія «Галичина»

Дивізія «Галичина» – українська військова частина в складі німецьких збройних сил під час Другої світової війни, створена в окупованій німцями Галичині для боротьби на східному фронті проти радянських військ.

Герб дивізії «Галичина»

Герб дивізії «Галичина»

Дивізія була сформована в системі військ СС («Ваффен-СС»), з порядковим номером 14, і становила одну з багатьох дивізій військ СС, які складалися з ненімецьких добровольців і найманців на окупованих Німеччиною територіях. Створення дивізії, проголошене 28 квітня 1943 р. у Львові, підтримали провідні українці Галичини, які вважали, що вона може стати ядром майбутньої української національної армії. На початку дивізія складалася головно з українців з Галичини, а згодом до неї ввійшли також особи з інших частин України, в тому числі захоплені німцями вояки радянської армії.

Із липня 1943 р. до червня 1944 р. добровольці проходили вишкіл у таборах в Німеччині та інших окупованих нею країнах Європи. У липні 1944 р. дивізія, у складі 13 німецького армійського корпусу, взяла участь у битві під Бродами (бл. 100 км на схід від Львова) проти наступаючих частин Червоної армії, які оточили корпус і його розгромили. З-поміж 10 000–11 000 дивізійників, які взяли участь у битві, декілька тисяч загинули або потрапили в радянський полон, декотрі злилися з місцевим населенням, інші вирвалися з оточення. З тих вояків, що вижили, велика кількість перейшла до Української повстанської армії, а бл. 3 000 повернулися до дивізії. На основі останніх, разом з існуючим вишкільно-запасним полком та новими рекрутами, сформовано нову дивізію.

Формування т. зв. «Другої дивізії» почалося в Нойгаммері (теперішня Західна Польща), а в жовтні 1944 р. її переведено до Словаччини, головно для продовження вишколу й формації, а також для участі в боротьбі проти радянських і прорадянських партизанів. В половині січня 1945 р. дивізія нараховувала 14 000 вояків і 8 000 новобранців у вишкільно-запасному полку. При кінці січня і на початку лютого її переведено в Словенію, де вона разом з німецькими відділами брала участь у бойових діях проти комуністичних партизанів, а на початку квітня – на східний фронт в Австрії, де вона успішно закрила прорив Червоної армії через фронт по лінії між містом Фельдбах і селом Ґляйхенберґ.

У березні 1945 р. німецький уряд проголосив створення Української національної армії (УНА), до якої мали ввійти всі бойові формації українців при німецьких військах та окремі українці в німецьких частинах. 25 квітня командувач УНА ген. Павло Шандрук прийняв від вояків дивізії присягу на вірність українському народові. З цього моменту дивізія офіційно вийшла з підпорядкування військ СС і під назвою 1 Українська дивізія увійшла до новоствореної УНА. Проте, УНА не встигла вийти поза стадію початкової організації, і дивізія до кінця війни на ділі залишилася частиною німецьких сил.

На початку травня 1945 р., коли капітуляція Німеччини вже була неминуча, щоб запобігти захопленню дивізії в радянський полон було вирішено, що вона повинна здатися британській Восьмій армії, яка в той час уже зайшла в Австрію. 8 травня, декілька годин до німецької капітуляції перед СРСР, дивізія отримала наказ про відступ з фронту. Основна її частина (бл. 10 000 осіб) склала зброю перед британською армією, була інтернована в Італії і згодом перевезена до Сполученого Королівства. Близько 1 000 дивізійників окремо перейшли до південної Німеччини, здалися американському війську, і відтак були інтерновані в Німеччині та Австрії.

Роман Кравець

Література

Загачевський Е. Белярія – Ріміні – Англія: репортаж-спогади. – Чікаґо; Мюнхен, 1968.

Гайке В.-Д. Українська дивізія «Галичина»: Історія формування і бойових дій (1943-1945). – Торонто, 1970.

Крохмалюк Р. Заграва на Сході: Спогади й документи з праці у Військовій Управі «Галичина» в 1943-1945 роках. – Торонто; Нью-Йорк, 1978.

Ріміні 1945-1947: Перша українська дивізія Української національної армії у брітанському полоні в Італії (Збірник І) / Упор. В. Б. Будний. – Нью Йорк, 1979.

Верига В. Під сонцем Італії: Вояки Дивізії «Галичина», Першої УД УНА в Бритійському таборі полонених "5Ц" у Беллярії, Італія, червень-жовтень 1945. – Торонто, 1984.

Гунчак Т. У мундирах ворога. – Київ, 1993.

Bihl W. Ukrainians in the Armed Forces of the Reich: The 14th Waffen Grenadier Division of the SS // German-Ukrainian Relations in Historical Perspective / Ed. by H.-J. Torke and J.-P. Himka. – Edmonton; Toronto, 1994.

Logusz M. O. Galicia Division: The Waffen-SS 14th Grenadier Division 1943-1945. – Atglen (PA), 1997.

Боляновський А. Дивізія «Галичина»: Історія. – Львів, 2000.

Melnyk M. J. To Battle: The Formation and History of the 14th Galician Waffen-SS Division. – Solihull, 2002.

Ріміні 1945-1947. Перша українська дивізія Української національної армії у британському полоні в Італії (Збірник ІІ) / Упор. В. Ревуцький. – Київ, 2005.

Khromeychuk O. 'Undetermined' Ukrainians: Post War Narratives of the Waffen SS 'Galicia' Division. – Oxford, 2013.