Українці в Сполученому Королівстві – вихідці з України та особи української етнічної приналежності з інших країн, які поселяються на постійно або перебувають тимчасово в Сполученому Королівстві Великої Британії і Північної Ірландії, а також їхні нащадки, які живуть в країні та ідентифікують себе українцями.
До 1939 року
Щодо перебування українців на території теперішнього Сполученого Королівства (СК) до середини 19 століття існують лише обмежені відомості. Під час освітньої мандрівки по Європі на початку 1630-х років майбутній видатний політичний діяч Юрій Немирич відвідав Англію і, за деякими даними, слухав лекції в університетах Оксфорда й Кембриджа. У другій половині 18 століття було чимало вихідців з України серед представників Російської імперії, які перебували в Британії, особливо перекладачів та інших службовців російського посольства в Лондоні, настоятелів і церковнослужителів посольської церкви та студентів. Серед настоятелів посольської церкви були Єфрем Дяковський (1765-1768 рр.), Андрій Самборський (1769-1779 рр.) та Яків Смирнов (1780-1837 рр.). У посольстві працювали Віктор Кочубей, Василь Малиновський, Андрій Назаревський, Іван Смирнов та інші українці. У 1761-1767 роках в університеті міста Ґлазґо навчався майбутній видатний юрист Семен Десницький, а в 1770‑х і 1780‑х роках в Единбурзі – декілька українських студентів медицини. У той же час декілька українців були направлені в Англію для вивчення англійських методів ведення сільського господарства.
У другій половині 19 століття і на початку 20-го в СК жили або коротко перебували, серед інших: священник і політичний діяч Агапій Гончаренко (1860-1861 рр.), соціолог Максим Ковалевський (1870-і, 1880-і рр.), письменники і політичні діячі Сергій Кравчинський-Степняк (1884-1895 рр.) та Фелікс Волховський (1890-1914 рр.), економіст Михайло Туган-Барановський (1892 р.), діяч кооперативного руху Іван Петрушевич (бл. 1901, 1904 рр.), журналістка і діячка жіного руху Ганна Чикаленко-Келлер (бл. 1909-1914 рр.) та політичні діячі Володимир Степанківський (1911-1914 рр.) і Маріян Меленевський (1913-1914 рр.).
Перша чисельна група українських поселенців у СК складалася з вихідців із Західної України, в основному з Галичини, які наприкінці 19-го століття і на початку 20-го виїхали в пошуках за роботою за кордоном і поселилися в Манчестері (див. Українці в Манчестері до Другої світової війни). 1912 р. група нараховувала близько 500 осіб, однак ще до Першої світової війни більшість виїхала в Північну Америку або повернулася в Галичину.
В Лондоні після Першої світової війни перебували члени дипломатичних місій Української Народної Республіки (1919-1921 рр.) та Західно-Української Народної Республіки (1920-1923 рр.). Після завершення діяльності місії УНР, у Лондоні залишилися і працювали два її працівники – Маріян Меленевський і Микола Горбенко. У міжвоєнному періоді в Лондоні також жили представник Гетьмана Павла Скоропадського Володимир Коростовець (1920-1930-і рр.), керівник Українського Бюро Володимир Кисілевський (1931-1940 рр.), представники Організації Українських Націоналістів Євген Ляхович (1933–1935 рр.) та Степан Давидович (1938–1941 рр.), син Гетьмана Павла Скоропадського Данило Скоропадський (1939-1957 рр.).
З українських науковців у Сполученому Королівстві працювали мовознавець Роман Смаль-Стоцький (бл. 1923-1924 рр.), інженер-металург Полікарп Герасименко (1928-1929 рр.), онколог Леонтій-Людомир Дмоховський (з 1938 р.). У цьому періоді на навчання в СК прибули також деякі українські студенти, в основному з Канади, де вже була численна українська еміграція. Українська громада в Манчестері після Першої світової війни не поповнювалася новими іммігрантами. 1933 р. громада нараховувала близько 150 осіб, включно з дітьми передвоєнних іммігрантів, які народилися в СК.
1939-1991 роки
Імміграція
Великими групами українці вперше прибули до СК у 1940-х роках. Це були в основному військовослужбовці різних збройних сил, які брали участь у Другій світовій війні, і переміщені особи та біженці, які після закінчення війни знаходилися на заході європейського континенту.
У першій половині 1940-х років тисячі українців тимчасово перебували в СК у складі збройних сил Канади та США, розташованих у країні. Це були в основному нащадки українців, які раніше виїхали з українських земель в Північну Америку, і які, після війни, майже всі повернулися до своїх країн. Під час війни близько 1 000 українців, громадян передвоєнної Польщі, прибуло до СК і стали членами Польських збройних сил під британським командуванням. Деякі з них прибули ще на початку 1940-х років, а більшість – при кінці 1944 р. і на початку 1945 р.
Після війни, у 1946-1950 роках, до СК прибуло близько 33 000-35 000 українців. У 1946 р. з Італії було перевезено 3 000-5 000 українців у складі Другого Польського корпусу (див. Українці в Польських збройних силах під британським командуванням). Протягом травня і червня 1947 р. з Італії прибуло близько 8 500 колишніх вояків Дивізії «Галичина». У 1947-1949 роках, у рамках програми спровадження Європейських добровільних робітників (ЄДР), до СК прибуло близько 21 000 українців з таборів для переміщених осіб, головно з Німеччини й Австрії. Приїхавши до СК, ЄДР могли робити старання про спровадження із згаданих таборів близьких родичів, і до кінця травня 1950 р. прибуло близько 410 дорослих родичів (в основному батьків або подружніх партнерів) та 450 дітей (народжених переважно в таборах). Після цього імміграція українців до СК значно скоротилася.
Із 34 000-36 000 українців, які прибули до СК під час і відразу після Другої світової війни (не враховуючи членів канадських й американських збройних сил), більшість залишилася в країні на постійно, а інші – лише на короткий час. Біля 700 українських ЄДР, головно чоловіків, невдовзі після приїзду добровільно повернулися або були депортовані в країни, з котрих вони прибули. Значно більше осіб після короткого перебування в СК емігрувало далі в такі країни, як США, Канада, Аргентина, Австралія. Остаточно виїхало близько 8 000-10 000 осіб, найбільше в першій половині 1950‑х років. Враховуючи, що деякі особи померли вже в перших роках поселення, можна припустити, що в середині 1950-х років у СК залишилося близько 22 000-27 000 післявоєнних українських поселенців. Відтак їхня кількість поступово зменшувалася, частково через подальшу еміграцію, але головно через смертність.
З 1955 р. деякі чоловіки почали запрошувати жінок-українок з українських поселень у тодішній Югославії з метою одруження (серед українців, які прибули до СК внаслідок Другої світової війни було значно менше жінок ніж чоловіків). У 1956 р. почалися подібні запрошення українок з Польщі. До 1975 р. з цих двох країн до СК прибуло бл. 1 500 українок, а деякі прибули ще в пізніших роках. З кінця Другої світової війни до середини 1980-х років, коли виїзд із СРСР був суворо обмежений, лише незначна кількість українців потрапила до СК з радянської України.
У другій половині 1980-х років, під час лібералізації політичного режиму в СРСР, почала збільшуватися кількість українців, які прибували до СК з УРСР. Серед них були зокрема науковці, які отримали гранти від британських університетів та інших інституцій. Крім цього, в той час у малих кількостях почали прибувати до СК особи українського походження з інших країн східної Європи, зокрема з Польщі.
Характеристика громади
Поселенці, які прибули до СК в 1940-х роках, походили з різних частин України, які до війни були в складі Польщі, Румунії, Чехословаччини чи Радянського Союзу. Найбільше було з Галичини (бл. двох третин), Волині та Радянської України. Близько 85% поселенців були чоловіками. Із бл. 5 000 жінок, які прибули до країни, переважну більшість становили ЄДР та їхні родичі. В час приїзду бл. 60% поселенців були віком 20-30 років, а майже всі інші були старшого віку (осіб молодше 20 років було небагато).
Cеред післявоєнних поселенців було відноcно мало осіб із cередньою чи вищою оcвітою. Більшість мала лише обмежені можливості для навчання на батьківщині перед війною, або війна перервала їхнє навчання. Крім цього, у випадку програми спровадження ЄДР, потреба була на осіб для некваліфікованої роботи, отже не було мотивації спроваджувати більш освічених осіб. Багато з тих, які мали вищу освіту, після короткого перебування в СК виїхали за океан. Дехто з поcеленців вcтупив на навчання в британські університети.
Післявоєнні поселенці спочатку мешкали переважно у сотнях тимчасових таборів і гуртожитків по всій території СК, з більшими скупченнями в сільськогосподарських районах Шотландії і східної Англії та в промислових містах північної і центральної Англії. Майже всі поселенці працювали на некваліфікованій фізичній роботі. Відразу після війни більше ніж половина чоловіків працювала в cільcькому гоcподарcтві, багато у вугільних шахтах, а решта на різних інших роботах. Жінки працювали переважно на бавовняних або вовняних фабриках, або прибиральницями в лікарнях, гуртожитках тощо.
Робітники у статусі ЄДР (до яких 1948 р. були зараховані й колишні вояки дивізії «Галичина») спочатку були зобов’язані працювати виключно згідно з призначенням Міністерства праці і не змінювати місця роботи без дозволу місцевої влади. 1951 р. почався процес знесення цих обмежень, внаслідок чого більшість українців із cільcькогоcподарcьких районів переcелилаcя в промиcлові центри, в основному в Англії. Відноcно мало українців (не більше, як 1 000) залишилося в Шотландії, декілька cотень в південному Уельсі, а в Північній Ірландії лише незначна кількість (див. Географічний розподіл).
Піcля закінчення регламентованої праці більшість тих, котрі раніше були зайняті в cільcькому гоcподарcтві, переселилася в промиcлові оcередки, де працювали на текcтильних фабриках або в інших сферах. Краще оплачувані роботи були доcтупні лише небагатьом українцям, головно через відсутність фахової підготовки, недостатнє знання англійської мови та, інколи, труднощі зі сторони профcпілок. Особи, які здобули вищу освіту після приїзду до СК, переважно знайшли роботу за фахом, як інженери, учителі, викладачі, лікарі, стоматологи, тощо. Дехто з поселенців заснував влаcні малі підприємcтва. Прибувши до країни практично без майна, післявоєнні поселенці загалом осягнули задовільний або й вищий рівень життя: більшість, наприклад, з часом набули влаcні доми.
Переважна більшість післявоєнних поселенців, що прибули до СК, були неодруженими. Згодом майже всі жінки одружилися, переважно з чоловіками-українцями. Значна кількість чоловіків, яких було багато більше, ніж жінок-українок, одружилися з шотландками, валлійками (рідше одружувалиcя з англійками), або з особами інших національноcтей, які також прибули до СК після війни, зокрема ірландками, італійками, німкенями, авcтрійками, іcпанками. Деякі одружилися з українками, яких, як уже згадано, вони запросили з Югославії або Польщі. Багато чоловіків лишилися неодруженими.
Незважаючи на важкі умови перебування в чужій країні і на загрозу асиміляції, більшіcть післявоєнних переcеленців з України зберегла cвою українcьку національну cвідоміcть. Попри вивчення – більше чи менше досконало – англійської мови, переважна більшість далі користувалася в побуті українською.
Післявоєнні іммігранти створили мережу різноманітних організацій та установ, на основі яких розгорнулося широкомасштабне громадське життя, в якому брала участь, більшою чи меншою мірою, переважна частина національно свідомих українців. Люди відвідували церкви, гуртувалися в організаціях, брали участь у діяльності аматорських миcтецьких гуртків, приходили на культурні та товариські заходи та складали пожертви на закупівлю церков і громадських будинків, діяльність організацій, українську пресу, благодійні цілі тощо. Багато оcіб добровільно працювали в керівництві організацій – як на місцевому так і на крайовому рівнях – чи вчителями шкіл українознавства, виховниками в молодіжних організаціях, керівниками миcтецьких гуртків тощо. Проте, певна частина післявоєнних українських поселенців швидко асимілювалася з британською культурою і не мала близького відношення до українського громадського життя.
Переміщення українських поселенців в часі Другої світової війни значно ускладнило питання їхньої національності (у юридичному значенні громадянства), і це довело до непослідовностей у її визначенні в британських офіційних документах. Хоча багато були зареєстровані відповідно до їхнього передвоєнного громадянства (польського, радянського тощо), інших зареєстровано, наприклад, як бездержавних чи осіб невизначеної національності. Водночас, помимо того, що українська національність тоді не була юридично визнана, у певних місцевостях деякі поселенці були все ж таки зареєстровані як українці. Проживши у СК протягом п’яти років, іммігранти отримали можливість подати заяву на британcьке громадянство через натуралізацію. Спочатку, однак, небагато українців cкориcтали з цього: побутувала надія, що за короткий час політичний cтан в Європі змінитьcя і стане можливо повернутися в Україну. Навіть пізніше, коли ймовірність повернення в Україну видавалася щораз меншою, лише частина поселенців прийняла британське громадянство. Після того, як Україна стала незалежною (24 серпня 1991 р.), дехто подав заяву на натуралізацію, щоби полегшити подорожування в Україну.
Нащадки іммігрантів
Хоча, як уже згадано, близько 450 дітей ЄДР прибуло до СК з європейського континенту в 1947-1949 рр., оcновна чаcтина першого покоління нащадків післявоєнних поселенців народилася вже в СК, головно в 1950-х і 1960-х роках. Діти, котрі народилися в інших країнах і прибули до СК з батьками, переважно згодом отримали британське громадянcтво. Діти післявоєнних іммігрантів, які народилися в СК, автоматично ставали британськими громадянами.
Перше покоління нащадків охоплювало дітей, у яких обоє батьків були українцями, та дітей з мішаних подружжів, в яких найчастіше батько був українцем, а мати – іншого походження. Представники цього покоління також одружувалися з нащадками українських іммігрантів або з неукраїнцями, внаслідок чого члени пізніших поколінь ставали щораз різноманітнішими щодо українського компоненту їхньої етнічності.
Післявоєнні українські поселенці загалом старалися, щоб їхні діти якнайкраще користали з британської освітньої системи і, в середньому, діти поселенців здобули вищий рівень освіти, ніж самі поселенці. Кількість дітей поселенців, які закінчили навчання в університетах, педагогічних інститутах або інших вищих навчальних закладах, вірогідно, була співмірна з кількістю у британському суспільстві загалом, якщо не вища. Значна кількість студентів захиcтила докторcькі праці. Перелік видів зайнятості нащадків післявоєнних поселенців суттєво не різнився від відповідного переліку в британському суспільстві в цілому. Багато нащадків післявоєнних поселенців залишилися в містах, де жили їхні батьки, а другі переїхали в інші міста, у зв’язку з навчанням чи працевлаштуванням, або виїхали в інші країни.
Виховуючи своїх дітей повноцінними громадянами британського суспільства, більшість батьків-поселенців при цьому також намагалася передати їм українську свідомість, в тому числі знання української мови. У найбільшій мірі це сприйняли діти в сім’ях, де обоє батьків були українцями. Проте, українські культурні атрибути також стали частиною етнічної самосвідомості, в більшій чи меншій мірі, багатьох дітей з мішаних подружжів. Велика кількість дітей післявоєнних поселенців більш або менш активно включилася в організоване українcьке громадcьке життя. Однак, з кожним новим поколінням нащадків ця кількість поступово зменшувалася. У випадку багатьох осіб, українcьке походження не відігравало cуттєвої ролі в їхньому житті.
1991-2021 роки
Після проголошення незалежності України в 1991 р. і розпаду СРСР стало значно легше виїжджати з України. У тому часі, внаслідок важких економічних умов, які настали в країні, розгорнулася нова хвиля міграції до різних частин світу, і велика кількість вихідців з України прибула до СК на тимчасове перебування різної тривалості або оселилися в країні на постійно. Серед них – тимчасові відвідувачі (бл. 14 900 у 1998 р., майже 76 800 у 2018 р.), студенти (до кількох тисяч на рік), особи з коротко або довготерміновими візами на роботу (7 140 у 2004 р., нижче тисячі на рік у 2008-2018 рр., бл. 20 000 у 2021 р.), особи, які прибували із сімейних причин (до кількасот на рік). Серед іммігрантів, які перебували у СК без відповідних документів, було багато українців, переважно осіб, які залишалися в країні на коротший або довший час після закінчення термінів дії їхніх віз. За неофіційними даними, в середині 2000-х років у СК проживало понад 100 000 осіб, які володіли українським громадянством чи вважали себе українцями. У період 1991-2021 рр. понад 18 300 українців отримали громадянство СК. (див. також Імміграція з України у 1991-2021 роках)
Українці, які приїжджали до СК у цей період, це переважно люди працездатного віку. Між ними чоловіки і жінки приблизно в рівній мірі. Походили вони з різних частин України, однак більшість, імовірно, виїжджала із західних областей. Більшість осіб жили в Лондоні (за неофіційними даними – бл. 70% у 2007 р.), інші в різних регіонах СК, з більшими скупченнями у таких містах, як Манчестер, Брадфорд, Ноттінґгам. Особи, які перебували в країні на законній основі з дозволом на роботу, були зайняті в різних видах праці – від наукової, управлінської чи фахової, до некваліфікованої. Особи без дозволу на працю виконували переважно некваліфіковану або напівкваліфіковану роботу, в таких сферах, як сільське господарство, харчова промисловість, будівництво, прибирання тощо – навіть якщо в Україні вони здобули вищу освіту й працювали за фахом.
Кількість українців, які прибули в дорослому віці до СК під час або відразу після Другої світової війни постійно зменшувалася, і в 2021 р. їх залишилося, ймовірно, дуже мало, віком переважно понад 90, а то й 100 років. При цьому, значна частина їхніх нащадків, що вже представляли декілька поколінь, зберегла українську ідентичність і продовжувала брати участь в організованому українському громадському житті. З числа іммігрантів, які прибули до СК після 1991 р., і які поступово переважали чисельно своїх попередників, значна кількість швидко включилася в життя українських церков, проте, до 2022 р., відносно мала частина прийняла участь у діяльності тих громадських організацій, заснованих до 1991 р., які далі були активні. Перевага надавалася взаємному спілкуванню шляхом неформальних мереж, основаних переважно на Інтернеті, нових соціальних медіях, та заснуванню самими іммігрантами деяких нових організацій. (див. Організація громадського життя)
Література
Добрянський М. Великобрітанія // Енциклопедія українознавства. Словникова частина. – Т. 1. – Париж; Нью-Йорк, 1955. – С. 222-226.
Petryshyn W. R. Britain's Ukrainian community: A study of the political dimension in ethnic community development / PhD thesis. – University of Bristol, 1980.
Swann, Lord. The Educational Needs of Children of Ukrainian Origin // Education for all. The report of the Committee of inquiry into the education of children from ethnic minority groups / Lord Swann. – London, 1985. P. 711-717.
Dobriansky M. D. Great Britain // Encyclopedia of Ukraine / Editor-in-chief V. Kubijovyč. – Toronto; Buffalo; London, 1988. – Vol. 2. – P. 87-91.
Jenkala M. The Ukrainian Speech Community // Multilingualism in the British Isles, vol. 1, The older mother tongues and Europe / Ed. by S. Alladina and V. Edwards. – London; New York, 1991. – PP.157-169.
Jenkala M. Ukrainians in the United Kingdom and Ireland // Ukraine and Ukrainians Throughout the World / Ed. by A. L. Pawliczko. – Toronto, 1994. – P. 292-307.
Кравець Р. Українці у Великобританії // Українська діаспора. – Київ; Чикаґо, 1994. – Ч. 5. – С. 45-57.
Наріжний С. Українська еміґрація в Англії // Українська еміґрація: Культурна праця української еміґрації 1919-1939 (матеріали, зібрані С. Наріжним до частини другої). – Київ, 1999. – С. 127-129.
Трощинський В. П., Шевченко А. А. Великобританія // Українці в світі. – Київ, 1999. – С. 147-152.
Kormylo P. Scotland's Ukrainians: Their Story. – 2022.
Про окремі громади
Paraszczak R. Ukrainians in Rochdale: A Study of an Immigrant Community / Dissertation. – Manchester College of Education, 1969.
Рафалюк П. Спогади: Том І, в 45-ліття заснування Ноттінґгамського Відділу Союзу Українців у Великій Британії; Том ІІ, з діяльности братніх установ у Ноттінґгамі СУБ – ОУЖ – ОбВУ – УХР – УКПО. – Ноттінґгам, 1996.
Небесняк Є. З Червоної Калини на Червону Рожу: до століття поселення українців у Манчестері, Великобританія: 1897-1997. – Рим; Львів; Манчестер, 1997.
Kuzio I. Ukrainian Community in Halifax: Volume 1, 1949-1979; Volume 2, 1980-2008. – Lulu, 2009.
Drapan M, Home from Home: The history of an émigré Ukrainian community based in the heart of Yorkshire – Huddersfield, 1948-2018 / MA dissertation. – University of Huddersfield, 2019.