Європейські добровільні робітники [ЄДР, European Volunteer Workers] – особи спроваджені британським урядом у 1946-51 рр. з європейського континенту до Сполученого Королівства на роботу в галузях, у яких була гостра нестача робочої сили внаслідок Другої світової війни.
Спровадження ЄДР відбулося у рамках кількох схем. Найбільшу кількість осіб охопила схема «Вествард гоу!» («Westward Ho!»), у рамках якої спроваджено чоловіків і жінок переважно східноєвропейського походження, в тому числі українців, з таборів для переміщених осіб (див. нижче) головно в Німеччині та Австрії, на початку з британських окупаційних зон цих країн, а пізніше також із французьких та американських зон.
Рішення щодо впровадження схеми Вествард гоу! було прийняте наприкінці 1946 р., і весною 1947 р. в таборах почали працювати вербувальні комісії. Серед перших національних груп, на які комісії зосередили увагу, були українці. Відбір відбувався на підставі співбесіди і медичного огляду, і добровольці мусили підписати зобов’язання працювати виключно згідно з призначенням Міністерства праці і не міняти місця роботи без дозволу місцевої влади.
Перевага віддавалася особам, які були готові прийняти некваліфіковану фізичну роботу, та тим, які мали досвід у певних кваліфікованих видах технічної чи фізичної зайнятості, або відповідали вимогам щодо проходження відповідної підготовки. Приймалися зголошення від добровольців, з якими в таборах перебували члени їхніх родин, однак першенство надавалося особам без утриманців і таким, які були готові залишити утриманців в таборах до часу, коли стане можливо їх спровадити до Сполученого Королівства.
Більшість українських ЄДР прибули до Сполученого Королівства у другій половині 1947 р. та в першій половині 1948 р. Останні прибули в 1949 р. Згідно з офіційними даними, українців зі статусом ЄДР прибуло разом 20 912 (16 194 чоловіків і 4 718 жінок). Крім них прибуло також 411 дорослих родичів ЄДР (36 чоловіків і 375 жінок) та 451 дітей (260 хлопців і 191 дівчат). Після короткого часу близько 700 українських ЄДР, переважно чоловіків, вернулися або були депортовані до країн, з яких приїхали. Восени 1948 р. кількість українських ЄДР зросла, коли більшість колишніх вояків дивізії «Галичина» (8 128 осіб), які прибули до Сполученого Королівства в 1947 р., були звільнені із статусу військовополонених і прийняті на роботу на умовах ЄДР.
Робітників розміщували в гуртожитках, розташованих поблизу місця праці. Вони отримували таку саму заробітну плату і були затруднені на тих самих умовах, що британські робітники. При цьому, однак, в деяких питаннях існувала певна дискримінація, особливо в промислових галузях, де були сильні профспілки. Під їхнім впливом, наприклад, працедавці не допускали іноземців на відповідальні становища, на більш фахові роботи. У деяких фабриках була домовленість, згідно з якою – у випадку потреби – першими будуть звільнені іноземці.
Згідно з даними щодо їхнього початкового призначення на роботу, чоловіки (всіх національностей) спроваджені з Німеччини й Австрії працювали головно в сільському господарстві (52%), у вугільній промисловості (19%) та на прибиранні робітничих гуртожитків та інших приміщень (9%). Жінки – на бавовняних фабриках (38%), на прибиранні лікарень та інших приміщень (34%) та на вовняних фабриках (16%). Більшість колишніх вояків дивізії «Галичина» при переході на статус ЄДР продовжувала працювати в сільському господарстві.
На початку не був визначений термін дії вищезгаданого зобов’язання працювати за призначенням Міністерства праці. Відтак у липні 1950 р. міністерство постановило, що з 1 січня 1951 р. ЄДР, які прожили в Сполученому Королівстві щонайменше три роки, зможуть подавати заяви на звільнення від обмежень щодо працевлаштування. Таким чином ЄДР поступово отримували ті самі права щодо вільного вибору праці, що їх мали британські робітники.
Переміщені особи та біженці в післявоєнній Європі
Ними були особи, родом переважно із Східної Європи, які під час Другої світової війни були силоміць вивезені з країн свого походження, або їх покинули, і які в кінці війни знаходилися в Західній Європі (протягом війни і після неї міжнародні організації використовували різні офіційні визначення термінів «переміщені особи» та «біженці»).
В кінці війни в Західній Європі знаходилися понад два мільйони українських переміщених осіб та біженців (т. зв. «Ді-Пі», від англомовного терміна “displaced person”, або DP). Переважну більшість становили особи, вивезені німцями на примусові роботи в Німеччину. До інших категорій належали: представники інтелігенції та політичні діячі, які покинули Україну, щоб запобігти переслідуванню з боку радянської влади; українці в Червоній Армії, які потрапили в німецький полон і вижили до кінця війни; члени українського націоналістичного руху та інші політичні в’язні, яких у кінці війни звільнено з німецьких концентраційних таборів. Тимчасову матеріальну опіку надавала їм Адміністрація ООН з допомоги та відновлення («УНРРА» – від англомовної назви United Nations Relief and Rehabilitation Administration), яка також займалася репатріацією переміщених осіб в країни їхнього походження. Основна репатріація (добровільна і примусова) відбулася влітку і восени 1945 р.
Після закінчення масової репатріації в Західній Європі залишилося 220 000 – 250 000 українців, які не бажали повернутися в СРСР чи інші країни Східної Європи, де встановлювалися прорадянські режими. Вони знаходилися головно в Німеччині та Австрії, а також в Італії, Бельгії, Данії, Іспанії, Нідерландах, Норвегії, Франції, Швеції. Більшість перебувала в таборах для переміщених осіб (див. нижче), а інші (бл. 10% в 1947 р.) – поза таборами.
Повноваження УНРРА закінчилися у 1947 р. і відтак почала роботу Міжнародна організація у справах біженців, яка проіснувала до 1952 р. До її повноважень належало переселення переміщених осіб та біженців в країни, що готові були їх прийняти. У переселенчій акції допомагали українські організації в різних країнах, у тому числі Центральне Українське Допомогове Бюро (центр у Лондоні) та Союз Українців у Великій Британії. Більше ніж половина з уже згаданих 220 000 – 250 000 українців переселилися в США або Канаду; інші в Південну Америку, Австралію або різні країни Західної Європи (бл. 25 000 залишилися в Західній Німеччині або Австрії).
Табори для переміщених осіб
Більшість переміщених осіб перебувала в таборах під опікою УНРРА (1945-1947 рр.) та ІРО (1947-1952 рр.). В середині 1947 р. було 733 таборів у Німеччині, 21 в Австрії та 8 в Італії. Більші компактні групи українців знаходилися у близько 125 таборах, з яких багато були виключно українськими. У близько 60 таборах перебували групи в кількості понад 500 українців, з яких найбільші (2 500 до 4 500 осіб) були в таборах у Німеччині біля Реґенсбурґа, Ганновера, Гайденау, Міттенвальда, Авґсбурґа та Мюнхена.
У таборах розвинулося широкомасштабне культурно-освітнє, релігійне, суспільно-громадське та політичне життя. У бататьох таборах діяли народні та середні школи, заклади вищої освіти, фахові курси, хори, драматичні гуртки, інші мистецькі колективи, парафії головних українських церков, відділи різних громадських і політичних організацій, видавництва тощо. Відбувалися відчити, концерти, театральні вистави та інші події, і було видано багато книжок і періодичних видань.
Література
Stadulis E. The resettlement of displaced persons in the United Kingdom // Population Studies. – 1952. – Vol. 5, no. 3 (March). – P. 207-237.
Vernant J. The Refugee in the Post-War World. – London, 1953.
Isaac J. British Post-War Migration. – Cambridge, 1954.
Proudfoot, M. J. European Refugees, 1939-52: A study in forced population movement. – London, 1957.
Tannahill J.A. European Volunteer Workers in Britain. – Manchester, 1958.
Маркусь, В. Переміщені особи // Енциклопедія українознавства, словникова частина. – Т. 6. – Париж; Нью-Йорк, 1970. – С. 2010-2011.
Маруняк, В., Українська еміґрація в Німеччині і Австрії по другій світовій війні, т. І: 1945-1951. – Мюнхен, 1985.
Kay D., Miles R. Refugees or migrant workers? European volunteer workers in Britain 1946-1951. – London, 1992.
The Refugee Experience: Ukrainian Displaced Persons after World War II / edited by W. Isajiw, Y. Boshyk, R. Senkus – Edmonton, 1992.
Dyczok, M. The Grand Alliance and Ukrainian Refugees. – Basingstoke, 2000.
Satzewich, V. The Ukrainian Diaspora. – London, 2002.