Головна А Б В Г Ґ Д Е Є Ж З І Й К Л М
Меню Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Ю Я
Англійською

Українська Католицька Церква у Великій Британії [Ukrainian Catholic Church in Great Britain] – релігійна організація українських християн у Великій Британії, які належать до візантійського католицького обряду. Складова частина всесвітньої Української Греко-Католицької Церкви (УГКЦ) – див. нижче.

У кафедральному соборі УГКЦ в Лондоні

У кафедральному соборі УГКЦ в Лондоні

Перша значна група українських іммігрантів у Великій Британії, які поселилися в Манчестері між 1890-ми роками і Першою світовою війною, складалася переважно з греко-католиків. Спочатку вони відвідували римо-католицьку церкву св. Чада, а відтак долучилися до парафії св. Казимира, створеної в 1904 р. передусім для польських і литовських іммігрантів в Манчестері. Після того, як цю парафію було закрито в 1931 р., церква св. Чада знову стала головним релігійним осередком для манчестерських українців. З 1932 р. декілька разів на рік до них приїжджав греко-католицький священик із Бельгії о. Людвик Боський, щоб відправляти богослужіння у греко-католицькому обряді. Після його смерті в 1938 р. приїжджав священик з Франції о. Яків Перрідон (у 1938-39 і 1944-47 рр.). Між Першою і Другою світовими війнами Велику Британію відвідали декілька провідних осіб УГКЦ: галицький митрополит Андрей Шептицький (1921 р.), єпископ Микола Чарнецький – апостольський візитатор для греко-католиків в Польщі поза межами Галицької митрополії (1932, 1937 рр.), о. Йосиф Сліпий – тодішній ректор Греко-католицької богословської академії у Львові  і майбутній голова УГКЦ (1935 р.).

Під час і зараз після Другої світової війни (жовтень 1944 р. – вересень 1945 р., листопад 1945 р. – січень 1946 р.) о. Михайло Горошко з Канади служив військовим капеланом для українців греко-католиків в канадських збройних силах, дислокованих у Сполученому Королівстві (див. Союз Українських Канадійських Вояків). Служили також капелани для українців греко-католиків в Польських збройних силах під британським командуванням: о. Антін Годис в Першому Польському корпусі, розміщеному в Сполученому Королівстві, та о. Степан Колянківський у Другому Польському корпусі, якого переміщено у Сполучене Королівство 1946 року.

Процес організації Української Католицької Церкви (УКЦ) у Великій Британії (УКЦ-ВБ) розпочався під час масового приїзду українців в країну в післявоєнних роках (див. Українці в Сполученому Королівстві). У листопаді 1946 р. єпископ Іван Бучко, який проживав у Римі, був назначений апостольським візитатором з персональною юрисдикцією над українцями греко-католиками у цілій Західній Європі. Церкву у Великій Британії спочатку було включено до юрисдикції його генерального вікарія (синкеля) на Францію о. Перрідона. У лютому 1947 р. франко-канадський священик УГКЦ о. Йосафат Жан був назначений парохом Лондона, а відтак деканом Української Греко-Католицької Місії у Великій Британії. У березні 1949 р. єпископ Бучко встановив окремий генеральний вікаріат на Англію і Шотландію, і першим генеральним вікарієм УКЦ-ВБ призначив о. (пізніше єпископа) Володимира Маланчука. У січні 1951 р. наступником останнього став о. Олександер Малиновський. У грудні 1947 р. римо-католицька ієрархія Англії та Уельсу створила комітет опіки над католицькими Європейськими добровільними робітниками різних національностей, які в той час прибували у Сполучене Королівство. Комітет надавав допомогу УКЦ-ВБ у таких питаннях, як спровадження українських священиків до країни, відвідування священиками таборів і гуртожитків де перебували українці, користування римо-католицькими церквами для українських богослужінь тощо.

У червні 1957 р. Ватиканом був створений Апостольський екзархат для українців католиків в Англії та Уелсі (у східніх церквах екзархат є адміністративною одиницею на чолі з єписком, юрисдикція якого поширюється на певну групу вірних, яка замало чисельна і стійка для того, щоб була створена єпархія). Першим екзархом був назначений римо-католицький архієпископ вестмінстерський (з 1958 р. – кардинал) Вільям Ґодфрі, а щоденною адміністрацією церкви займався його генеральний вікарій: спочатку о. Малиновський, а після смерті останнього в листопаді 1957 р. – о. Павло Малюґа з Канади. У серпні 1961 р. перший український греко-католицький єпископ у Великій Британії Августин Горняк був назначений єпископом-помічником екзарха (уведений на престол у грудні), а в квітні 1963 р., після смерті кардинала Ґодфрі, його призначено екзархом (уведений на престол у червні). Декретом з березня 1967 р. (який набрав чинності в травні 1968 р.) юрисдикцію екзархату поширено на Шотландію, і його перейменовано в Апостольський екзархат для українців католиків у Великій Британії. Внаслідок конфлікту, який виник в екзархаті в 1975 р. (навколо справи патріархату – див. нижче), у вересні 1987 р. єпископ Горняк подав у відставку, і єпископ Михайло Гринчишин – апостольський екзарх УКЦ у Франції – був призначений адміністратором британського екзархату. У червні 1989 р. новим екзархом на Велику Британію назначено єпископа Михайла Кучмяка. Він залишився на посаді до виходу на пенсію в квітні 2002 р. і його наступником назначено єпископа Павла Хомницького. У січні 2006 р. єпископ Хомницький став єпархом Стемфордським (США), внаслідок чого посада екзарха у Великій Британії стала вакантною, й адміністратором екзархату назначено о. Богдана Лисиканича. У червні 2009 р. єпископ Гліб Лончина став адміністратором екзархату, а в червні 2011 р. його назначено екзархом. У січні 2013 р. екзархат піднесено до рівня єпархії з іменем «Єпархія Пресвятої Родини в Лондоні», і єпископа Лончину назначено першим єпархом. У грудні 2014 р., після смерті апостольського візитатора для білорусів греко-католиків поза Білоруссю, до лондонської єпархії УКЦ приєднано Білоруську Греко-Католицьку Місію у Великій Британії. У травні 2015 р. відбувся перший єпархіяльний собор за участю єпарха, священиків і представників вірних парафій єпархії.

У 1947 р. було встановлено розподіл території Великої Британії на шість душпастирських округів, до кожного з яких призначено одного священика або більше. У деяких таборах, в яких перебували великі кількості українців, бараки були перетворені на каплиці для богослужбових цілей. Одна така каплиця, створена в таборі Голлмюр біля м. Локербі (Шотландія), донині використовується місцевими українцями. У 1948 р. УКЦ-ВБ набула свою першу власну церкву – в Лондоні. З кінця 1940-х років, коли почалися ліквідація таборів і гуртожитків та розвиток українських громад у містах по цілій Великій Британії, відбулася відповідна територіальна реорганізація УКЦ-ВБ. У містах, де постали більші українські громади, поступово було закуплено церкви (ними звичайно були невикористовувані будівлі різних християнських віровизнань) та житлові приміщення для священиків. Із цих центрів кожний священик обслуговував свою місцеву громаду та одну або більше громад у навколишніх містах, і такий порядок існує донині. У містах, де немає власної церкви, богослужіння переважно відбуваються у місцевих римо-католицьких церквах. Разом УКЦ-ВБ набула власні церкви у 17 містах (деякі згодом були продані): Бедфорд, Болтон, Брадфорд, Вулвергамптон, Галіфакс, Ґлостер, Дарбі, Единбург, Ковентрі, Лестер, Лондон, Манчестер, Ноттінґгам, Олдгам, Пітерборо, Рочдейл, Сканторп. У 1967 р. в центральному Лондоні – за фінансової підтримки українців з цілої країни – закуплено церкву, яка стала кафедральним собором УКЦ-ВБ (офіційне відкриття відбулося 29 червня 1968 р.). Єдинy спеціально збудовану – у візантійському стилі – українську греко-католицьку церкву в країні споруджено у Вулвергамптоні (посвячено 1988 р.), хоч інтер’єри інших церков, де можливо, були пристосовані до вимог візантійського обряду. У 1970-х роках богослужіння відправлялися у близько 70 містах, переважно щотижня у парафіях із власними церквами, та раз чи двічі в місяць або рідше в інших місцевостях. У 2017 р. богослужіння відправлялися в понад 30 містах.

За весь період із Другої світової війни близько ста священиків служили при УКЦ-ВБ (не враховуючи принагідних відвідин священиків з України та інших країн), а кількість тих, які служили в будь-якому році, коливалася переважно в межах із 10 до 17. У 1946-48 роках щонайменше 16 священиків прибули до країни з європейського континенту: у 1946 р., крім о. Колянківського, ще два священики прибули з Другим польським корпусом з Італії (оо. Іван Думич, Володимир Пашковський); у 1947 р., крім прибулого з Франції о. Жана, чотири військові капелани прибули з колишніми вояками дивізії «Галичина» з Італії (оо. Олександер Бабій, Емануїл Кордуба, Олександер Маркевич, Михайло Ратушинський), і до цієї групи долучилися два невійськові священики з Риму (оо. Володимир Дзьоба, Петро Дячишин); у 1948 р. шість священиків прибули з таборів для переміщених осіб в Німеччині та Австрії (оо. Юстин Гірняк, Микола Габак, Ярема Гаврилюк, Дам’ян Лопатинський, Василь Паславський, Ізидор Патрило). Всі ці священики були висвячені ще до, або під час, Другої світової війни, переважно в Західній Україні. Дехто з них служив у Великій Британії впродовж багатьох років, інші емігрували за океан після відносно короткого перебування в країні. Із 1949 р. священики далі час від часу приїжджади з різних країн і служили у Великій Британії, одні коротше, другі довше. Більшість тих, які прибули у 1950-х роках, народилися в Україні, а богословську освіту закінчили після війни, в Римі або в греко-католицькій семінарії у Кулемборзі (Нідерданди). У 1960-х – 1980-х роках більшість прибула з дальших країн, головно Північної або Південної Америки, в які вони емігрували після війни або в яких народилися. З 1970-х років принайменше 13 синів післявоєнних українських поселенців у Великій Британії стали священиками УКЦ, переважно закінчивши підготовку в Римі, і служили або далі служать у парафіях у Британії. З 1990-х років більшість нових священиків прибуває з України. У середині 2017 р. до єпархії належало 18 священиків (у тому числі один емерит) та один диякон.

Впродовж історії УКЦ-ВБ найдовше (15 років або більше) служили в ній наступні священики: оо. Олександер Бабій, Іван Білик, Степан Вівчарук, Ярема Гаврилюк, Іван Гасяк, Володимир Дзьоба, Микола Корчаґін, Іріней Крайчий, Августин Кузьма, Євген Кушко, Йосафат Лещишин, Богдан Лисиканич, Олександер Маркевич, Микола Матичак, Антін Михальський, Іван Музичка, Степан Орач, Василь Паславський, Любомир Підлуський, Михайло Ратушинський, Ярослав Рій, Степан Солтис, Теодор Тисак, Андрій Хома, Володимир Хома.

Від часу Другої світової війни кількість українців греко-католиків у Великій Британії зазнала значних змін. З усіх українців (34 000 – 36 000), які прибули до Сполученого Королівства під час і відразу після війни, більшість становили вихідці з тих частин Західної України, де найбільш поширеною була УГКЦ, і кількість греко-католиків серед цих іммігрантів досягла ймовірно 25 000. У 1949 р. канцелярія генерального вікаріату розпочала реєстрацію індивідуальних членів Церкви, і на кінець 1950 р. кількість зареєстрованих становила понад 18 000. У наступних десятиліттях кількість греко-католиків змінювалася внаслідок декількох чинників, зокрема еміграції багатьох українців із Сполученого Королівства до інших країн в 1950-х роках, з одного боку, та приїзду сюди близько 1 500 українок (переважно греко-католицького віровизнання) з Польщі та Югославії у 1950-х, 1960-х і 1970-х роках, з іншого. Починаючи з кінця 1980-х років кількість греко-католиків значно збільшилася за рахунок нової хвилі імміграції з України. У перших десятиліттях після війни кількість вірних, які регулярно брали участь у богослужіннях, була досить висока. Відтак вона почала зменшуватися, в основному через смертність серед покоління післявоєнних поселенців, та нижчий рівень участі у богослужіннях серед їхніх нащадків. Головний виняток у цьому становить Лондон, де участь у богослужіннях значно збільшилася з 1990-х років, внаслідок приїзду нових іммігрантів з України (багато з тих, які живуть поза Лондоном, поселилися в місцевостях де нема усталених українських громад). У 2017 р. загальна кількість учасників богослужінь в цілій єпархії у звичайну неділю становила близько 3 000 (у тому числі бл. 1 800 у Лондоні), а в дні великих свят досягала бл. 13 000.

Протягом довгих років у Великій Британії перебувають монахині українського греко-католицького Згромадження Сестер Служебниць Непорочної Діви Марії, які прибули з різних країн. Перша група поселилася в Брадфорді у 1957 р., а з 1963 р. інші перебувають у Лондоні. У середині 2017 р. у Брадфорді перебувала одна монахиня, а в Лондоні – дві.

УКЦ-ВБ активна в освітньо-виховній діяльності українців у Сполученому Королівстві. У 1951-56 рр. при парафії в Болтоні існувала недільна школа для навчання дітей релігії, української мови та історії України (відтак її долучено до школи українознавства місцевого відділу Союзу Українців у Великій Британії). З 1958 р. до 1990-х років подібну церковну школу провадили Сестри Служебниці в Брадфорді. У містах, де існували суботні школи українознаства, священики і сестри у різних періодах навчали в них релігії. В останніх роках навчання релігії відбувається головно при церквах.

УКЦ-ВБ також була активна у видавничій сфері. У 1948-1975 рр. виходив її журнал «Наша Церква», а в 1977-1987 рр. – бюлетень «Церковні Вісті». У 2007-2008 рр. появилися чотири числа відновленого журналу «Наша Церква».

(див. також Церковно-релігійне життя)

Українська Греко-Католицька Церква

УГКЦ є самоврядною церквою візантійського обряду, об’єднаною з Римським апостольським престолом. В єдності з Римом вона перебуває з часу заключення Берестейської унії 1595-6 рр., коли більшість України перебувала в складі Польсько-Литовської держави. Після поділів цієї держави у 1772-1795 рр., внаслідок яких українські землі опинилися в складі Російської та Австрійської (пізніше Австро-Угорської) імперій, у 19 столітті УГКЦ була ліквідована в Російській імперії а продовжувала існувати в Західній Україні. Назва «греко-католицька», яка вказує на візантійський («грецький») обряд, була запроваджена 1774 р. в Австрійській імперії, щоб відрізнити УГКЦ від Римо-католицької та Вірменської католицької церков. 1946 р. в Західній Україні, анексованої Радянським Союзом під час Другої світової війни, УГКЦ була офіційно ліквідована, однак вона продовжувала існування в підпіллі. У листопаді 1989 р. УГКЦ в Україні легалізовано і з того часу вона відродила діяльність по цілій країні. У серпні 2005 р. осередок голови УГКЦ перенесено зі Львова до Києва. Внаслідок еміграції греко-католиків з України у різні часи, УГКЦ діє також у багатьох інших країнах світу, головно в Східній і Західній Європі, Північній і Південній Америці та Австралії. Після Другої світової війни, в деяких країнах поза Україною (в тому числі у Великій Британії) для означення УГКЦ була прийнята назва «Українська Католицька Церква».

Справа патріархату

У січні 1963 р. тодішній голова УГКЦ Йосиф Сліпий був звільнений з 18-річного ув’язнення в Радянському Союзі, під умовою, що він виїде з СРСР. У лютому він приїхав до Риму. У грудні Апостольська Столиця визнала, що він, як галицький митрополит, має статус верховного архієпископа (у січні 1965 р. його іменовано також кардиналом). У листопаді 1964 р. декретом Другого Ватиканського Собору про Східні Католицькі Церкви верховних архієпископів по суті зрівняно у правах з патріархами. Ще в 1963 р. Йосиф Сліпий почав старання щодо офіційного визнання УГКЦ патріаршою церквою, і відтак у різних країнах розвинувся широкий рух на підтримку цієї мети. У 1975 р. Йосиф Сліпий почав користуватися титулом «патріарх», однак більшість єпископів УГКЦ в діаспорі не схвалила цей крок (декрет Другого Ватиканського Собору про Східні Католицькі Церкви ствердив, що патріархат може заснувати лише Вселенський собор або Папа Римський). У Великій Британії єпископ Августин Горняк не визнав кроку, здійсненого Йосифом Сліпим. Це довело до глибокого поділу в УКЦ-ВБ, внаслідок чого в 1987 р. єпископ подав у відставку. У 2002 р. єпископи УГКЦ в Україні та за кордоном внесли Папі Іванові-Павлу ІІ одностайне прохання щодо офіційного визнання УКГЦ, як патріаршої церкви. В очікуванні остаточного позитивного рішення, інституції УГКЦ з того часу розвиваються відповідно до вимог, які стосуються патріарших церков, а її голову широко неофіційно називають титулом патріарха.

Роман Кравець

Література

Дзьоба В. Релігійно-церковне життя перших українців у Манчестері // Наша Церква. – Лондон, 1953. – Ч. 5 (7). – С. 4; Ч. 8 (10). – С. 4.

Наша Церква у В. Британії // Наша Церква. – Лондон, 1953. – Ч. 1 (3). – С. 3-4; Ч. 4 (6). – С. 2-3; Ч. 9 (11). – С. 4.

Вівчарук С. Наша Церква у Великій Британії // Наша Церква. – Лондон, 1967. – Ч. 2 (79). – С. 9-13; Продовження в наступних числах до: 1971. – Ч. 3-4 (96-97). – С. 8-11.

Фундак О. Від церковці до катедри // Українська Думка. – Лондон, 1968. – 3 жовтня. – С. 3, 8.

Keywan Z. Mission and Church in Great Britain // A Turbulent Life: Biography of Josaphat Jean O.S.B.M. (1885-1972) / Z. Keywan. – Verdun (Quebec), 1990. – P. 135-142.

Небесняк Є. Церковне життя // З червоної калини на червону рожу: до століття поселення українців у Манчестері, Великобританія: 1897-1997 / Є. Небесняк. – Рим; Львів; Манчестер, 1997. – С. 57-79.