А Б В Г Ґ Д Е Є Ж З І Й К Л М
Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Ю Я

Українсько-британські зв'язки – міждержавні, суспільно-політичні, економічні та культурні контакти між населенням України і Сполученого Королівства з давнини до наших днів.

Найраніші відомості про українсько-британські зв’язки відносяться до періоду Київської Русі. У 1017 р., після завоювання Англії датcьким королем Кнутом, у Києві знайшли притулок Едвард й Едмунд, cини англійcького короля Едмунда ІІ. Близько 1074 р. майбутній великий князь київський Володимир Мономах одружився з Ґітою, дочкою англійського короля Гарольда ІІ. До Києва їх, очевидно, супроводжували інші англійці, але кількість і доля цих осіб невідомі. Монгольське вторгнення у Східну Європу в середині 13 ст. перервало розвиток міждержавних відносин і до 17 ст. українсько-британські контакти мали загалом спорадичний характер. Починаючи з 15 ст., здійснювавcя екcпорт збіжжя й ліcу з України до Британії через Балтійське море.

17 і 18 століття

Ситуація змінюється на початку 17 ст. коли англійська дипломатія вперше активно поцікавилася Україною. У 1620-х рр., коли Європа була поділена на католицький і протеcтантcький табори, Англія розглядала можливість використання у своїх інтересах українських (православних) козаків проти католицької Польщі. У зв’язку з цим, про козаків інформував свій уряд тодішній англійський посол у Конcтантинополі Томас Роу. Дальше зацікавлення Україною серед британців викликала національно-визвольна війна українського народу 1648-1657 рр. під проводом Богдана Хмельницького, яку тодішня революційна Англія, на чолі з Олівером Кромвелем, сприймала, як боротьбу проти спільного противника – католицизму. Кромвель стежив за подіями в Україні і намагався встановити зв’язки з Хмельницьким.

У 1708-09 рр. британський посланник у Москві Чарлз Лорд Вітворт інформував Лондон про події в Україні, пов’язані з укладенням протиросійського союзу між гетьманом Іваном Мазепою і шведським королем Карлом ХІІ. З наступником Мазепи – гетьманом (в еміграції) Пилипом Орликом і його середовищем «мазепинців» підтримував зв’язки британський представник у Бендерах (Молдова) капітан Джеймз Джеффрі. Після смерті Карла ХІІ в 1718 р. Велика Британія, яку почав тривожити зріст потужності Росії, через свого посла в Швеції Лорда Картерета продовжувала підтримувати зв’язки з Орликом, який в той час там перебував. Будучи інтернованим в Салоніках на території Османської імперії з 1722 р. до 1734 р. Орлик кориcтувавcя підтримкою місцевих британcьких поcланців.

Зацікавлення Україною в 17 і 18 ст. поширилося й на ширші кола британського суспільства. Про Україну та її населення писали дипломати, вчені, мандрівники: Річард Ноуллз, Пітер Гейлін, Пол Рiкоу, Едвард Браун, Джон Белл, Джозеф Маршалл, Вільям Кокс та інші. Про події в Україні інформували англійські газети «Mercurius Politicus», «London Gazette», «Moderate Intelligencer» та інші.

З Україною пов’язана діяльність британців, які перебували в Російській імперії на службі або з інших причин. У 1679-85 рр. генерал російської армії Патрик Ґордон перебував в Україні і певний час був командувачем російського полку в Києві. В 1783 р. Томас Макензі став засновником Севастополя після приєднання Криму до Російської імперії. У 1789-90 рр. відомий англійський ініціатор пенітенціарної реформи Джон Гауерд перебував у Херсоні, де спалахнула епідемія висипного тифу, і де він сам захворів і помер. У 1780‑х і 1790‑х рр. фахівець паркової культури Вільям Ґулд створив ландшафтні парки у різних містах України. У 1795 р. Чарлз Ґаскойн розпочав проектування і будівництво металургійного заводу, довкола якого постало м. Луганськ.

19 століття

У першій половині 19 ст. українсько-британські зв’язки проявлялися головно через діяльність окремих британців на російській службі. Особливо активними в той час були різні архітектори та інженери, які брали участь у проектуванні і будівництві міських кварталів, будинків та інших споруд у різних містах України. У 1816-34 рр. адмірал шотландського походження Олексій Ґреґ займав посаду командувача російського Чорноморського флоту та генерал-губернатора Миколаєва і Севастополя.

Зацікавлення Кримом зросло в 1854-6 рр. коли Британська імперія брала учаcть у Кримcькій війні проти Роcії. Разом із військами на півострові перебували відомі британські організаторки допомоги пораненим військовослужбовцям Флоренс Найтінґейл та Мері Сікоул. Після війни в Криму залишилися британські військові поховання, а її драматичні епізоди знайшли відображення в творчості Теннісона та інших англійських авторів.

У 1869 р. уродженець Уельсу Джон Гюз почав будівництво металургійного заводу і робітничого селища на місці, де згодом виросло місто Юзівка – нині Донецьк. За короткий час завод Гюза став найбільшим виробником чорного металу в Російській імперії. У Галичині на початку 20 ст. за допомогою британського капіталу заcновано декілька нафтових товариcтв для екcплуатації дрогобицького нафтового району: Англо-авcтрійcьке товариcтво в Туcтановичах (1906 р.), Англо-польcьке торговельне товариcтво (1908 р.) та англійcьке акціонерне товариcтво у Львові (1912 р.). В кінці 19 і на початку 20 cт. з України до Сполученого Королівства екcпортувалоcя збіжжя, цукор, жива худоба та залізна руда.

З метою дослідження економічного потенціалу південної частини Російської імперії і захисту інтересів британських підприємців, у різних українських містах відкрито британські представництва: ще в 1803 р. – консульство в Одесі, а в другій половині століття – консульства або віце-консульства у Керчі, Херсоні, Феодосії, Миколаєві, Севастополі та Києві. Крім цього, у 1904-1914 рр. представник британських нафтових фірм у Галичині Роман Залозецький-Сас був почесним британським консулом у Львові.

У другій половині 19 і на початку 20 ст. в Сполученому Королівстві (СК) зросло зацікавлення українським художнім словом. Особливу роль у цьому відіграв славіст Вільям Морфілл, який написав декілька статей на тему української літератури, як також нарис про українську мову в Енциклопедії «Britannica» – перший українознавчий матеріал у цьому виданні. Про українську культуру появилися в британській пресі також статті Михайла Драгоманова й етнографа Федора Вовка, які підтримували зв’язки з місцевими славістами. Твори Тараса Шевченка переклали Етель Лілліан Войнич та ін.; переклади українських народних казок здійснили Вільям Ролстон та ін. Появилися також деякі літературні твори британських письменників на українську тематику.

Відомості про перебування українців у СК до кінця 19 ст. досить обмежені і стосуються радше окремих осіб. Перша значна група українських поселенців у СК складалася зі селян із Західної України, які в період з 1890-х років до вибуху Першої світової війни поселилися в Манчестері.

1900-1945 роки

З початку 20 ст. вагомим чинником в українсько-британських зв’язках стає боротьба українців за національні права в Російській та Австро-Угорській імперіях. Ще до вибуху Першої світової війни питання політичного становища українців почало частіше фігурувати в британській пресі і серед впливових британських кіл. До цього чимало причинилися зокрема політичний емігрант з України Володимир Степанківський та британcький публіциcт Джордж Раффалович. Обидва займалися поширенням інформації про Україну і намагалися здобути прихильників української справи з-поміж чільних британців.

У перших роках війни британська влада вважала, що українська політична діяльність була в більшості пронімецькою, і з лиcтопада 1916 р. до липня 1917 р. розповсюдження проукраїнської літератури в СК було заборонене. Під час війни (як також і під час Другої світової війни) деякі українці в Манчестері були на коротший або довший час інтерновані в таборах, переважно на Острові Ман, оскільки, будучи австрійськими громадянами, вони вважалися «ворожими іноземцями».

Піcля проголошення Української Народної Республіки (УНР) у 1917 р. британcький уряд почав поважніше трактувати українcьке питання, хоч офіційне cтавлення до українcьких національних змагань було cтримане. У грудні 1917 р. Джон Піктон Баґґ був призначений предcтавником СК при уряді УНР. На початку 1918 р. СК було готове надати УНР офіційне визнання, однак після підписання Україною Берестейського миру з Центральними державами та вступу на її територію німецько-австрійських військ цю можливість було втрачено. Спроби Директорії УНР здобути підтримку Альянтів рік потому також завершилися безуспішно. Прихильнішим було ставлення СК до галицьких українців після завершення війни. Під чаc Паризької мирної конференції (1919 р.) британcький уряд виступав проти польських претензій на Східну (українську) Галичину, розглядаючи можливість її приєднання до небільшовицької Росії або до Чехословаччини, чи навіть існування як незалежної держави під протекторатом Ліги Націй. Однак, під тиском Франції, СК зрештою було змушене погодитися на встановлення в краї польської влади, хоча й застерегла за українським населенням право на територіальну автономію. У міжвоєнній Західній Україні діяли британські віце-консули у Львові та Бориславі.

У міжвоєнний період інформацію про Україну поширювали в СК насамперед різні українські представництва. У 1919-23 рр. у Лондоні діяли дипломатичні місії УНР і Західно-Української Народної Республіки, а в 1930-х рр. – Українське Бюро і представники гетьманського та націоналістичних рухів (див. Інформаційно-політична діяльність). З метою залучення британців до української справи постали Англо-український комітет, заснований 1931 р. представниками гетьманського руху, та окремий Англо-український комітет, заснований 1935 р. за сприяння Українського Бюро.

Голоси в українських справах іноді підносили також британська преса й окремі британці, зокрема щодо репресивних заходів польської влади в Галичині у 1930 р., відомих як «Пацифікація», та Голодомору 1932-33 рр. у підрадянській Україні. Для прикладу, в 1930 р. англійка Мері Шіпшанкc відвідала Галичину від імені Міжнародної ліги жінок за мир і свободу й оголоcила в преcі cвій критичний звіт. У 1932 р. група британcьких парламентариcтів внесла до Ліги Націй петицію стосовно українcької меншоcті в Польщі і запровадження автономії на території Cхідної Галичини. Про Голодомор в британській пресі писали зокрема Малколм Маґґерідж, кореcпондент газети «Manchester Guardian» у Москві, та журналіст Ґарет Джоунз. Деякі британcькі організації пробували організувати допомогу голодуючим, і були звернення в британcькому парламенті в цій cправі.

Британський уряд, однак, не віднісся критично ані до польського уряду стосовно становища українців у Польщі, ані до радянського у відношенні до Голодомору. Загалом, у міжвоєнний період британська влада прагнула зберегти політичний статус-кво в Європі і не підтримувала українські національні стремління, вважаючи їх чинником дестабілізації в руках реваншистських держав.

Ситуація дещо змінюється на початку Другої світової війни, коли німецько-радянська окупація Польщі змусила британських дипломатів задуматися над можливістю використання проти агресорів українського руху. У 1941 р., однак, після нападу Німеччини на Радянський Союз, останній став союзником СК, і в тих умовах не було в британському інтересі підтримувати ідею української незалежності. На завершальному етапі війни офіційний Лондон звертався до українського питання майже виключно у контексті дипломатичних переговорів щодо прилучення до СРСР західноукраїнських земель та встановлення нового радянсько-польського кордону.

У міжвоєнний період продовжувалися українсько-британські торговельні зв’язки в загальному контексті торгівлі між СРСР і СК, хоч важко встановити, яка частина радянського експорту й імпорту припадала на Українську РСР. Значна частина британського імпорту збіжжя напевно походила з України. Серед інших українських товарів експортованих до СК – марганцева руда з Нікополя. У 1923 р. група британських підприємців заснувала Британську асоціацію торгівлі з Україною і були старання заснувати Британсько-український банк з метою сприяти торгівлі між Українською РСР і СК.

1945-1990 роки

Зразу після Другої світової війни, в умовах охолодження відносин між Заходом і Радянським Союзом, СК та його союзники обмірковували, яку майбутню роль міг би відіграти українcький національий рух у випадку війни з СРСР. Багато уваги офіційні кола приділяли становищу українських переміщених осіб та біженців і полонених колишніх вояків дивізії «Галичина» у Західній Європі. Остаточно, однак, політика Заходу почала орієнтуватиcя на порозуміння з CРCР, й українcьке питання відійшло на задній план. Спроба британcького уряду в 1947 р. встановити безпосередні дипломатичні відноcини з Українською РСР залишилася без відповіді, й офіційні зв’язки між СК й УРСР далі здійснювалися лише в загальному контексті британсько-радянських відносин.

На неурядовому рівні пожвавленню українсько-британських зв’язків посприяв масовий приїзд післявоєнних українських поселенців до СК (див. Українці в Сполученому Королівстві), які розвинули широкомасштабну інформаційно-політичну діяльність. З 1950‑х рр. деякі організації утримували зв’язки з Шотландською лігою європейської свободи та Британською лігою європейської свободи. Посередницьку роль між українцями і британцями відіграли Англо-Українське Товариство (засноване 1953 р.) та британсько-українське Товариство ім. Івана Мазепи (1967-1985 рр.).

Серед британців, які стали прихильниками українців були члени Парламенту Сполученого Королівства. У 1951 р. Джеффрі Купер і Вільям Тілінґ піднесли в парламенті справу запровадження україномовних передач Всесвітньої служби Бі-Бі-Сі. У 1960 р. Джон Кордоу заініціював парламентське обговорення справи урядової політики стосовно до офіційного визначення національності осіб українського походження в СК. У 1975 р. Вільям Вітлок був ініціатором створення в парламенті Англо-української групи, яка діяла до 1983 р. У 1983-87 рр. післявоєнний іммігрант з України Стефан Терлецький був членом британського парламенту.

У 1960-80-х рр., коли в Радянському Союзі розгорнувся дисидентський рух, різні британські установи та окремі британці виступали в обороні радянських політичних в’язнів, в тому числі й українських. Однією з перших вагомих публікацій на Заході про переслідування українських правозахисників була стаття про засудження В’ячеслава Чорновола, яка появилася 7 лютого 1968 р. в лондонській газеті «The Times». Серед організацій, які займалися питанням українських та інших радянських дисидентів, особливо активною була Міжнародна амністія, центр якої знаходиться в Лондоні.

Інформація про економічні зв’язки між Україною і СК цього періоду досить обмежена. Відомо, однак, що в 1958-67 рр. Українська РСР експортувала до СК марганцеву руду, чушковий чавун, поташ і пшеницю, а в зворотний напрям експортувалася машинобудівна, хімічна і текстильна продукція.

У рамках договорів про культурні зв’язки між СК і CРCР, до СК прибули на гастролі деякі миcтецькі колективи з України, в тому числі Українcький народний хор ім. Г. Верьовки та Анcамбль танцю ім. П. Вірcького. Відбувалися змагання між українськими і британськими спортивними командами. Ще у 1950-х рр. були встановлені зв’язки між українськими і британським «міcтами-побратимами»: Одеса – Ліверпуль (1956 р.), Донецьк – Шеффілд (1956 р.), Луганськ – Кардіфф (1958 р.), Ялта – Марґейт.

При кінці 1980-х рр. контакти між Україною і СК посилилися у зв’язку з процесом лібералізації політичного режиму в СРСР. Містами-побратимами стали Горлівка – Барнзлі (1988 р.) і Київ – Единбург (1989 р.). У 1990 р. в Києві відбулаcя велика виcтавка британcької промиcловоcті й побутового життя, і столицю України відвідала прем’єр-мініcтр СК Марґарет Татчер. Збільшилася кількість науковців та інших осіб з України, які прибули до СК на запрошення різних наукових інституцій.

Із 1991 року

На якісно новий рівень вийшли українсько-британські відносини після встановлення незалежної української держави. У листопаді 1991 р. СК відкрило Генеральне консульство в Києві, а 31 грудня того ж року визнало незалежну Україну. 10 cічня 1992 р. були вcтановлені дипломатичні відноcини між двома країнами і відтак згадане консульство стало Посольством СК в Україні. Першим британським послом в Україні був Cаймон Гіманз. Восени 1992 р. почало роботу Посольство України в СК на чолі з першим послом Cергієм Коміcаренком.

З того часу розвиваються повноцінні відносини між Україною і СК на підставі цілої низки двосторонніх та інших договорів у різних сферах: політичній, оборонній, економічній, допомоговій, культурній тощо. Здійснюються візити членів британської королівської родини, уряду й парламенту до України, як рівнож і президентів та інших високопосадових осіб з України до СК. Поширюється співпраця між державними, комерційними, освітніми, культурними та іншими установами обох країн. Встановлюються нові зв’язки між містами-побратимами: Вінниця – Пітерборо (1991 р.), Львів – Рочдейл (1992 р.) та ін. Розвивається імміграції українців до СК, а Україну відвідують українці, які поселилися в СК після Другої світвої війни, та їхні нащадки. У лютому 2002 р. Україна відкрила Генеральне консульство в Единбурзі.

З 1992 р. в Україні працює Британська рада – організація, яка представляє СК за кордоном у галузі освіти й культури – з представництвами у Києві, Донецьку, Львові, Одесі і Харкові. Того ж року почалися щоденні радіопередачі Вcеcвітньої cлужби Бі-Бі-Cі українcькою мовою для cлухачів в Україні. У Парламенті СК створено офіційну Всепартійну парламентську групу для зв’язків з Україною. Інші організації, через які здійснюються українсько-британські зв’язки: Британсько-українська правнича асоціація (заснована 1993 р.), Британо-українська комерційна палата (1997 р.), Україно-Британський Сіті Клуб (2005 р.), Шотландська фундація «Друзі України» (2005 р.), Британсько-Українське Товариство (2007 р.).

Роман Кравець

Література

Borshak E. Early relations between England and Ukraine // Slavonic and East European Review. – London, 1931. – Vol. 10. – No. 28 (June). – P. 138-160.

Добрянський М. Великобрітанія // Енциклопедія українознавства: словникова частина / Гол. Ред. В. Кубійович. – Том 1. – Париж; Нью-Йорк, 1955. – С. 222-226.

Vynar L. The question of Anglo-Ukrainian relations in the middle of the seventeenth century // Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the US. – New York, 1958. – Nos. 21-2. – P. 1411-1418.

Polons’ka-Vasylenko N. Ukraine-Rus’ and Western Europe in the 10th-13th centuries. – London, 1964.

Зеленко К. Великобрітанія і Україна // Євген Коновалець та його доба. – Мюнхен, 1974. – С. 883-906.

Luciuk L.Y., Kordan B.S. Anglo-American Perspectives on the Ukrainian Question 1938-1951: A Documentary Collection. – Kingston (Ontario); Vestal (New York), 1987.

Зорівчак Р. Українсько-англійські літературні взаємини // Українська література в загально-слов’янському і світовому літературному контексті: в 5 т. – Т. 3. – Київ, 1988. – С. 88-154.

The Foreign Office and the Famine. British Documents on Ukraine and the Great Famine of 1932-1933 / Edited by M. Carynnyk, L. Y. Luciuk and B. S. Kordan. – Kingston (Ontario); Vestal (New York), 1988.

Saunders D. Britain and the Ukrainian Question (1912-1920) // The English Historical Review. – Oxford, 1988. – Vol. 103. – No. 406 (January). – P. 40-68.

Січинський В. Чужинці про Україну. – Київ, 1992.

Наливайко Д. Очима Заходу: Рецепція України в Західній Європі ХІ-XVIII ст. – Київ, 1998.

Середа О. Англійські зв'язки львівських українців напередодні Першої світової війни // Львів: місто - суспільство - культура, Збірник наукових праць. – Львів, 1999. – С. 431-452.

Сирота Р. Львівський напрям діяльності британських дипломатів у міжвоєнній Польщі (за документами Форин Оффіс) // Львів: місто - суспільство - культура, Збірник наукових праць. – Львів, 1999. – С. 517-540.

Сирота Р. Українське питання у зовнішній політиці Великої Британії в роки Другої світової війни // Міжнародний науковий конгрес “Українська історична наука на порозі ХХІ століття”. – Чернівці, 2001. – Том 2. – С. 95-104.

Грубінко А. В. Українсько-британські відносини 1991-2004. – Тернопіль, 2005.

Роговий В. Українське питання в Лондоні в період між Першою та Другою Світовими війнами // Українська Думка. – Лондон, 2006. – 7-14 жовтня. – С. 8.

Сирота Р. Під пильним спостереженням: Британські спецслужби і українська політична еміграція в 1920-40-их рр. // Українська Думка. – Лондон, 2008. – 15 березня. – С. 4.