Жан Йосафат (при народженні – Франсуа-Жозеф-Вікторіен) [Josaphat (François-Joseph-Victorien) Jean] – франко-канадський священник Української Греко-Католицької Церкви (УГКЦ), монах, місіонер, громадсько-політичний діяч; народився 19 березня 1885 р. у містечку Сан-Фаб’єн (провінція Квебек, Канада); помер 8 червня 1972 р. у м. Ґримзбі (провінція Онтаріо, Канада); похований на українському католицькому цвинтарі Св. Петра і Павла у містечку Мондер (провінція Альберта).
Після закінчення Вищої духовної семінарії у Монреалі в серпні 1910 р. рукопокладений на римо-католицького священника. Наступного місяця виїхав у Галичину до василіянського монастиря в Крехові вивчати українську мову та церковний обряд. У 1911 р. перейшов на греко-католицький (візантійський) обряд. Опісля повернувся через Англію до Канади і з осені 1912 р. був управителем української місійної школи у містечку Сіфтоні. У Сіфтоні прийняв рішення вступити до Василіянського чину і восени 1913 р. вдруге прибув до Крехова, де розпочав свій чернечий новіціат, а через півроку отримав василіянську рясу та монаше ім’я – Йосафат. Не маючи змоги повернутися в Канаду після початку Першої світової війни, у серпні 1914 р. переїхав до монастиря у с. Лаврові (Старосамбірський район, Львівська обл.), де як душпастир обслуговував принайменше сім парафій. Відтак повернувся до Крехова, а в березні 1917 р. був скерований до Жовкви, де впродовж року служив помічником пароха. У другій половині 1918 р. у Бучачі був тимчасовим керівником василіянської місійної школи, а відтак став бібліотекарем монастиря.
У 1919-1920 рр. працював перекладачем і секретарем для урядів Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) та Української Народної Республіки (УНР) в Галичині, Кам’янці-Подільському та Варшаві. У 1919 р. став також капеланом Української Галицької Армії та головним секретарем філії Українського Червоного Хреста у Варшаві. Із серпня 1920 р. до квітня 1923 р. у Відні працював для уряду ЗУНР в еміграції. Разом з іншими представниками ЗУНР брав участь у різних міжнародних конференціях і переговорах з метою відстоювання інтересів українців у Східній Галичині. У лютому 1921 р. їздив до Лондона з міністром закордонних справ ЗУНР на зустрічі з британськими політиками і канадськими дипломатами, а рік пізніше в Лондоні мав розмови з британськими церковними і політичними діячами. Приїздив до Лондона також і в 1923 р.
У серпні 1923 р. на прохання митрополита Андрея Шептицького виїхав у Боснію для відновлення монастиря українського чину Студитів в Камениці (ставши сам студитом). На початку листопада 1923 р. був іменований також парохом для українців греко-католиків у колоніях в Камениці і Старій та Новій Дуброві. На початку 1925 р. був змушений покинути Боснію, бо місцева влада перешкоджала подальшому існуванню монастиря. Короткочасно був парохом в селі Сібінь у Славонії (Хорватія), а в березні 1925 р. повернувся через Англію до Канади. На території (майже 650 кв. км) в районі Абітібі, виділеній урядом Квебеку, заснував українське поселення під назвою «Шептицьке» (нині – с. Лак-Кастаньє) для емігрантів з Галичини (поселення згодом розпалося). У 1931 р. в Мондері вдруге вступив до Василіянського чину. У 1932-40 рр. був священником-помічником в церкві Св. Михаїла в Монреалі та її місійних станицях, у 1940-42 рр. – парохом церкви Св. Михаїла, а в 1942-45 рр. – парохом УГКЦ в Оттаві.
У січні 1946 р. на доручення єпископів УГКЦ і Василіянського чину в Канаді виїхав до Європи, щоб зайнятися справою післявоєнних українських переміщених осіб. Cпочатку провів різні зустрічі в Лондоні, де на першому засіданні Генеральної асамблеї Організації Об’єднаних Націй обговорювалося питання переміщених осіб, а відтак перебував головно в Парижі. У лютому 1947 р. отримав призначення, від апостольського візитатора для українців греко-католиків у Західній Європі єпископа Івана Бучка, за згодою Генеральної Курії Василіянського чину у Римі, очолити парафію УГКЦ у Лондоні і 1 березня того ж року прибув до Лондона. У середині 1947 р., коли в країні вже було близько 10 священників УГКЦ, був призначений деканом місії УГКЦ у Великій Британії. У березні 1947 р. підшукав церковну будівлю на вул. Саффрон Гілл у Лондоні, яку за сприяння голови римо-католицької церкви Англії та Уельсу кардинала Бернарда Ґріффіна було придбано у власність УГКЦ (храм став першою церквою Української Католицької Церкви у Великій Британії). Брав особисту участь у роботах з відновлення та упорядкування споруди, організував при церкві канцелярію та приміщення для священників. Окрім своїх душпастирських обов’язків, співпрацював із Центральним Українським Допомоговим Бюро в Лондоні та Союзом Українців у Великій Британії у справі надання допомоги українцям, чисельність яких з 1947 р. у Сполученому Королівстві помітно зросла. На доручення єпископа Бучка їздив до апостольського нунція в Дубліні (Ірландія) і до примаса Римо-католицької церкви Ірландії в м. Арма (Північна ірландія) із проханням про сприяння в отриманні стипендій на навчання в Ірландії українських студентів із Сполученого Королівства. Був першим заступником голови Комісії Допомоги Українському Студентству у Великій Британії (КоДУС), створеної в 1948 р.
У серпні 1949 р. на доручення Генеральної Управи Василіянського чину повернувся з Великої Британії у Канаду. Служив священником-помічником в Едмонтоні і Мондері (1950-58 рр.) та Ванкувері (1958-61 рр.). У 1957 р. став Почесним директором українського музею Василіянського чину в Мондері, основу якого склали зібрані ним упродовж життя колекції українських стародруків та інших предметів. Почесний доктор Українського Вільного Університеті в Мюнхені (з 1957 р.). Останні роки провів у василіянському монастирі у Ґримзбі. Наприкінці 1963 р. в його імені була заснована Фундація ім. Отця Йосафата Жана для надання стипендій студентській молоді українського походження в Монреалі.
Література
Жан Й. Моє служіння Україні. – Едмонтон, 1953.
Перший шематизм Торонтонської Української католицької єпархії, 1948–1963. – Торонто, 1963. – С. 136.
Жан Й. Як я знайшов Церкву на Сафрон Гіл? // Наша Церква. – Лондон, 1967. – Ч. 2. – С. 14–17.
Жан Й. Уривки з діярія // Бучач і Бучаччина: історично-мемуарний збірник. – Нью-Йорк; Париж; Сідней; Торонто, 1972. – С. 85–89.
Чубатий М. Слово про українського патріота французького роду // Світло. – Торонто, 1972. – Ч. 11. – С. 381–382 (продовж.: 1972, Ч. 12, С. 417–418; 1973, Ч. 1, С. 14–16, Ч. 2, С. 60–62 і Ч. 3, С. 103–104).
Keywan Z. A Turbulent Life: Biography of Josaphat Jean, O.S.B.M. (1885–1972). – Verdun, 1990.
Національно-Громадянська Праця Василіянських Отців Піонірів. Впр. о. Йосафат Жан, ЧСВВ. – Ванкувер, 2001.
Ляхович М. Життя на служіння людям і церкві // Рідне Слово. – Кула, 2006. – 30 листопада. – Ч. 17.
Шкраб’юк П. Спогади француза з Квебеку отця Жана, ЧСВВ, як засіб концептуалізації конфесійної та національної ідентичности // Вісник Львівського університету (серія журналістики). – Львів, 2006. – Вип. 28. – С. 152–156.
Лемішка К. Музей отців Василіян (Мондер, Альберта, Канада) // Західньоканадський збірник [Наукового товариства ім. Шевченка в Канаді]. – Едмонтон; Острог, 2014. – Ч. 7. – С. 118–121.