Шумовський Арсен [Arsen Shumovsky] – інженер-механік, фахівець у галузі зварювання металів, громадський діяч; народився 25 червня 1887 р. у с. Мирогоща (Дубенський район, Рівненська обл., Україна; тоді – Дубенський повіт Волинської губернії, Російська імперія); помер 26 березня 1967 р. у м. Торонто, Канада; похований на цвинтарі «Парк Лон» в Торонто. Брат Петра Шумовського.
Середню освіту розпочав у духовній школі в Кременці, а через рік перейшов у реальну школу в Рівному. В 1906 р. вступив до Петербурзького технологічного інституту в Росії. Був активним в Українській студентській громаді в Петербурзі та місцевій «Громаді». Після закінчення п’ятилітнього курсу почав готувати дипломну працю в галузі сільськогосподарських машин, однак з вибухом Першої світової війни в серпні 1914 р. був мобілізований у російську армію як старшина резерву артилерії. Після Лютневої революції 1917 р. брав активну участь в українізації 10 армійського корпусу, розташованого на Буковині. На початку грудня, маючи рангу поручника, перейшов на службу у Генеральний секретаріат військових справ Української Народної Республіки (УНР) у Києві на посаду заступника голови політичного управління. У 1918-1919 рр. працював у технічних частинах на залізниці Жмеринка-Київ. 1920 р. став урядовцем при Головному комісаріаті уряду УНР у Житомирі. Вступивши в Київський політехнічний інститут, влітку 1921 р. захистив дипломну працю і отримав диплом інженера-технолога (механіка). Почав працювати асистентом в інституті, але наприкінці 1921 р. вирішив покинути Україну, щоб уникнути переслідування за участь у визвольних змаганнях. Короткочасно працював учителем математики в Дубенській гімназії, а на початку 1922 р. виїхав до Праги, де працював інженером на фабриці. Член львівського Українського технічного товариства (з 1922 р.) і автор статей у друкованому органі товариства «Технічні вісти».
У 1923 р. переїхав у Польщу і влаштувався на фабрику локомотивів у м. Хжанові, де працював упродовж 18 років (до 1941 р.) начальником складального цеху і кузні і став провідним конструктором локомотивів. Запровадив методику цілісного зварювання металів аустенітовими електродами (без термічної обробки). У червні 1936 р. в Лондоні виступав на ХІІ Міжнародному конгресі з ацетилену, оксиацетиленового зварювання та суміжних галузей промисловості з доповіддю «Легкі цілісно зварені локомотиви на державній залізниці Польщі». Опублікував низку статей у журналах «Inżynier Kolejowy», «Spawanie i Cięcie Metali» (1934) та «Przegląd Mechaniczny» (1936). З квітня 1938 р. – член Наукового товариства ім. Шевченка (НТШ); член Українського воєнно-історичного товариства (Польща; 1930–39 рр.); член Спілки інженерів та техніків українців еміґрантів у Польщі й автор статей у «Вістях» цієї спілки.
Зі середини вересня 1939 р., за німецької окупаційної влади, упродовж кількох тижнів очолював тимчасове керівництво фабрики у Хжанові. Восени 1941 р. переїхав до Рівного, де працював директором технічної школи, а також почав організувати такі технікуми в Ковелі й Луцьку. З весни 1942 р. працював у Головному управлінні цукрової промисловості України (Цукрової централі України), спочатку в Житомирі, а відтак у Києві і Рівному. У квітні 1944 р. у Львові приєднався до групи вивезених німцями інженерів Залізничного інституту з Дніпропетровська (нині – м. Дніпро), і з ними перебрався в Австрію, де працював у залізничному депо з ремонту паровозів у м. Лінці. Весною 1945 р. переїхав у Німеччину, де перебував у таборах для переміщених осіб і працював в Українській Санітарно-Харитативній Службі в Мюнхені. Весною 1948 р. переїхав у Францію, де деякий час жив у сім’ї брата Павла.
Завдяки зв’язкам із британськими інженерами, налагодженим ще у 1930-х рр., отримав запрошення на роботу в Англії і у вересні 1948 р. прибув у Сполучене Королівство, де влаштувався інженером-конструктором і креслярем на завод фірми «Metropolitan-Vickers Electrical Company» в Манчестері. Проєктував електрозварювані елементи конструкції для першого у Великій Британії газотурбінного залізничного тепловоза і для електричних локомотивів. Член Товариства зварювальників (Institute of Welding) Сполученого Королівства. Переїхавши у Сполучене Королівство, залишався (до кінця 1948 р.) членом управи Комісії допомоги українському студентству, що діяла у Баварії. В серпні 1950 р. був призначений членом ревізійної комісії тимчасового генерального церковного управління Української Автокефальної Православної Церкви у Великій Британії. У вересні 1950 р. став членом ініціативної групи зі створення Товариства українських інженерів у Великій Британії, яке постало в січні 1951 р. З 1949 р. – член НТШ, відновленого після війни у Німеччині. Перебуваючи у Сполученому Королівстві, ще в грудні 1949 р. розпочав надсилати матеріали для майбутнього збірника «Волинь у боротьбі за волю України» (Вінніпег, 1952 р.) – першої монографії, виданої Інститутом дослідів Волині у Канаді.
У лютому 1951 р. емігрував до Канади, де спочатку працював у Торонто. З 1952 до 1957 р. працював головним інженером зі зварювання у компанії «Vulcan Iron and Engineering Limited» у Вінніпезі. Відтак повернувся у Торонто, де, до 1965 р., працював в установі «Canadian Welding Bureau»: очолював відділ підвищення кваліфікацій зварювальників і редагував журнал «Welding Digest». Член Українського технічного товариства Канади, Канадського товариства зварювальників, Товариства українських інженерів Америки і автор статей у журналах «Canadian Machinery Manufacturing News», «Canadian Welder» та «Вісті українських інженерів». Крім професійної праці, проводив широку громадську діяльність. Член і науковий співробітник Інституту дослідів Волині (1952-1954 рр. – голова), член НТШ у Канаді, член-кореспондент Української вільної академії наук у Канаді. Очолював громадський комітет, який видав роман Леоніда Мосендза «Останній Пророк». Видав свій нарис «Поклін Св. Почаївській лаврі» (Торонто, 1962). Дописував до журналу «Літопис Волині» (1953–1966 рр.), газети «Гомін України», Бюлетеня Союзу Бувших Українських Вояків у Канаді та інших видань.
Література
Мосендз в листах. Особисте (з листів Л. Мосендза до родини інж. Арсена Шумовського) // Літературно-науковий вісник. – Мюнхен, 1949. – Кн. 2. – С. 191–205.
Welding Engineer Joins Canadian Welding Bureau // Canadian Welder. – Winnipeg, 1956. – Vol. 47, No. 8. – P. 20.
Українські інженери в світі // Вісті українських інженерів. – Нью-Йорк, 1957. – Ч. 2. – С. 36–37.
Шумовський А. Українізація 10-го корпусу російської царської армії в 1917 р. // Бюлетень Союзу Бувших Українських Вояків у Канаді. – Торонто, 1962. – Ч. 12. – С. 13–15.
М. Б. Св. пам. інж. Арсен Шумовський // Літопис Волині. – Вінніпег, 1967. – Ч. 9. – С. 73–74.
Іванис В. Св. пам. інж. Арсена Шумовського // Українські вісті. – Новий Ульм, 1968. – 14 січня. – С. 4–5.
Бойко М. Культурна праця волинян у Північній Америці. – Блумінґтон, 1978. – С. 178–179.
Шумовський Т. Арсен Шумовський (1887–1967) як інженер, громадянин і людина // Дубно і світ. – Дубно, 2000. – С. 25–27.